Регіоналізація економічних процесів як закономірність розвитку ринкового господарства

Дотримуючись обраної методології, дисертант дійшов висновку, що суспільно значимою особливістю розвитку ринкового господарства є його закономірна регіоналізація. Регіоналізація в системі ринкового господарства виступає як діалектична закономірність, у результаті циклічного розвитку якої формуються і згасають імпульси економічного зростання.

У другому розділі “Проблеми та особливості регіонального розвитку України в процесі розбудови ефективної ринкової економіки” проаналізовані найвагоміші інституційні зрушення в системі вітчизняної регіональної економіки в період переходу до розвинених ринкових відносин; виділено головні структурні, соціально-економічні, фінансово-економічні пріоритети регіоналізації та мотивовано конкретні заходи щодо їх реалізації; розглянуто шляхи активізації інвестиційно-інноваційної діяльності і поліпшення інвестиційного клімату в регіонах з орієнтацією на внутрішні джерела зростання в довготерміновому періоді; запропоновано напрями регулювання організаційно-економічних відносин та вдосконалення управління регіональним соціально-економічним розвитком в умовах транзитивних перетворень.

Проведений у роботі аналіз ринкових факторів і результатів регіонального розвитку в Україні дозволив виявити найбільш характерні тенденції регіоналізації вітчизняної економіки в транзитивному періоді.

У 90-х роках розрив між регіонами України за показником загального рівня економічного розвитку не тільки не зменшився, а й почав зростати. Внаслідок цього процеси становлення регіональних соціально-економічних систем відтворення в Україні почали набувати закономірного ринкового характеру.

Установлено, що регіональні відмінності чітко спостерігаються, зокрема, у значному зростанні кількості суб’єктів, що діють у формі юридичних осіб, у кількості і галузевій структурі підприємств, що змінили форму власності, у числі новоутворених спільних і малих промислових підприємств та фермерських господарств, у розвиненості фінансово-кредитної сфери і банківської системи, формуванні фондового ринку, масштабах експортно-імпортних операцій по регіонах, у рівнях доходів обласних бюджетів тощо [табл. 1, 2].

У сукупності всі вищезгадані ринкові аспекти розвитку ЕС України в транзитивному періоді дозволяють говорити про поглиблення в ній регіоналізації соціально-економічних процесів і посилення у цьому контексті відмінностей у найважливіших показниках ринкових зрушень.

Передусім, про різний ступінь чутливості вітчизняних регіонів до сприйняття соціально-економічних нововведень, задач і методів транзитивних перетворень може свідчити різка поляризація значень найважливіших кількісних показників їх ринкового розвитку. Так, наприклад, різниця між екстремальними значеннями за обсягом інвестицій в основний капітал, яка 1990 р. становила 9, 14%, у 1999 р. зросла до 19, 28%, за валовою доданою вартістю сягнула 13, 13%, за кількістю об’єктів, що змінили форму власності становить 9, 42%, за кількістю малих промислових підприємств – 15, 27%, за кількістю фермерських господарств – 11, 74%, за обсягом експортно-імпортних операцій – 22, 58%, за обсягом інвестицій – різко зросла до 39, 63%.

Узагальнення результатів дослідження дає підстави стверджувати, що більш високу чутливість до впровадження ринкових елементів соціально-економічних відносин виявляють найбільш розвинені в господарському відношенні Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Київська, Луганська, Львівська, Полтавська і Харківська області. Решта областей значно відстають від регіонів-лідерів за темпами ринкових реформ.

 

У дисертації концептуально обґрунтована важливість галузевого аспекту у проблемі економічного зростання. Виходячи з існуючої галузевої структури вітчизняної ЕС, а також у зв’язку із обнадійливими позитивними зрушеннями до зростання, що намітилися останнім часом у розрізі галузей, пошукувачем пропонується ранжувати інвестиційно-структурні пріоритети за ступенем їх впливу на процеси пожвавлення економіки і розглядати як окремі класи перспективних полюсів зростання.

До першого, найвищого класу інвестиційно-структурних пріоритетів можна віднести ті галузі вітчизняної економіки, що мають реальні конкурентні переваги на світовому ринку, наприклад, авіаційну, ракетно-космічну, чорну і кольорову металургію, танкобудування, а також такі напрямки у міжнародному поділі праці, як електрозварювання, порошкова металургія, виробництво програмних продуктів на експорт тощо. Їх доцільно розглядати, як загальнонаціональні полюси зростання, інвестиції в які могли б надійно демонструвати динамічний мультиплікатор у довготерміновому періоді. Регулювання розвитку цих пріоритетів має бути повністю у компетенції центрального уряду і реалізовуватись через інвестиційно-промислову політику.

До другого класу інвестиційно-структурних пріоритетів можна зарахувати автомобілебудування, суднобудування, енергетичне і сільськогосподарське машинобудування, тобто ті агреговані групи галузей, які за умови інвестування в них могли б виявити міжгалузевий мультиплікативний ефект зростання у середньотерміновому періоді. На сучасному етапі реформування національної економіки їх раціонально розглядати у складі спільних пріоритетів економічного розвитку макро- і мезорівня.

До третього класу полюсів зростання слід віднести ті галузі вітчизняної економіки, що традиційно характеризуються швидким оборотом капіталу, здатні швидко формувати ефект зростання продуктивності праці, суттєво впливати на сукупний попит (харчова, легка, деревообробна промисловість). Згідно концепції даного дослідження, їх доцільно розглядати, як регіональні полюси зростання. Зміст задач і заходів розвитку таких регіональних полюсів зростання має повністю визначатися умовами формування повноцінного внутрішнього ринку.

У роботі виконано аналіз проблем міжбюджетних відносин в Україні і податкової політики у світлі задач економічного зростання. Дисертант доводить необхідність розробки нових теоретичних моделей та механізмів формування доходів регіональних і місцевих бюджетів з використанням принципу бюджетної еквівалентності.

Основним засобом формування полюсів зростання національної економіки в ринкових умовах є створення і запровадження регіональних програм розвитку. У дослідженні показано, що в центрі уваги таких програм мають бути високорозвинені і високоурбанізовані індустріальні території, а також міста, насамперед великі. Передусім, такі регіональні програми повинні включати проблеми подальшого розвитку і територіальної організації провідних галузей Столичного, Донецького, Придніпровського та інших