+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
26
Мова:
Українська
міститься в матеріалах московського Розрядного приказу. В одному із повідомлень ідеться про напад на Путивль 14 травня 1633 р., який здійснили «запорожские черкасы и вольных людей гетманы Дорошенко да Тимошко Рандаренко» . М. Грушевський мав сумніви щодо достовірності наведених відомостей через відсутність подібних свідчень в інших джерелах того часу . Але є факти на підтвердження версії про гетьманство Д. Дорошенка. Так, в італійській брошурі, присвяченій Смоленській війні 1632-1634 рр., наводиться стислий компут Війська Запорозького, датований травнем 1633 р., в якому згадується гетьман «Дороша» («Dorosha»). За припущенням Ю. Мицика, якому вдалося віднайти це джерело, у виданні йдеться саме про Дорофія. Подібної думки дотримується також польський історик М. Налемський, хоча він і плутає його з батьком – Михайлом Дорошенком .
Відомості про життя Д. Дорошенка в наступні півтора десятиліття відсутні, однак відомо, що на початку Української національної революції він був полковником і виконував дипломатичні доручення Б. Хмельницького . Д. Дорошенко одружився з дівчиною з роду Тарасенків. Її мирське ім’я невідоме, але після чернечого постригу жінка іменувалася Митродорою, а коли прийняла схиму – Марією. Після 1676 р. вона стала ігуменею жіночого Макошинського Покровського монастиря поблизу Сосниці . У цьому шлюбі народилося п’ятеро синів і донька. Із шістьох дітей Д. Дорошенка відомі імена лише його синів – Григорій, Петро, Андрій, Степан та Федір .
Доба Української національної революції стала часом стрімкого зростання впливу Дорошенків у старшинському середовищі. Це сталося передусім завдяки трьом синам Дорофія Михайловича – Петрові, Григорієві та Андрієві. Уже під час підготовки до повстання впродовж 1647-1648 рр. двадцятирічний П. Дорошенко входив до вузького кола довірених осіб, які були посвячені у плани Б. Хмельницького. У той час юнак виконував обов’язки «старшого слуги». Цілком можливо, що таку посаду він отримав завдяки рекомендації батька – Д. Дорошенка . Саме Петро Дорофійович виявив неабиякі військові, організаційні й дипломатичні здібності та під час гетьманування Б. Хмельницького пройшов шлях від рядового козака до полковника . Досить стрімко у цей період просувався по службі старший брат майбутнього гетьмана – Г. Дорошенко, який уже у 1650 р. був наказним брацлавським полковником .
Не останню роль у швидкому кар’єрному просуванні представників роду відігравала вдала шлюбна політика. Використання родинних зв’язків із метою отримання посадових чи майнових привілеїв членів сім’ї було звичною практикою для козацької старшини. З іншого боку, гідні шлюбні партнери віддзеркалювали становище роду у середовищі української еліти . У такий спосіб активно поширювали свій вплив і Дорошенки. Упродовж другої половини XVII ст. нащадки М. Дорошенка породичалися з багатьма знаними старшинськими родами (Гамалії, Лизогуби, Лисиці, Тарасенки, Хмельницькі) . У подальшому, коли рід було витіснено з провідних позицій у старшинській ієрархії, нащадки гетьмана та його родичів укладали шлюби спочатку з представниками неурядової старшини, а згодом – із членами небагатих козацьких чи дворянських родин . Про значення цього чинника яскраво свідчить історія обрання П. Дорошенка на гетьманство під час Богуславської ради 18 серпня 1665 р. – тоді його привели до булави полки, очолювані свояками та родичами .
Період гетьманування П. Дорошенка (1665-1676 рр.) став часом найвищої могутності роду. Без перебільшення можна стверджувати, що сам гетьман і його родина перебували в аванґарді боротьби за збереження єдності та незалежності козацької України. Природно, що через значну роль кровної спорідненості в політичному протистоянні саме близькі родичі гетьмана найчастіше виступали в ролі довірених осіб під час вирішення найбільш важливих дипломатичних і військових питань. Проте така практика мала й свої вади, адже ув’язнення чи полон члена родини неминуче приводили сім’ю до залежного становища, давали опонентам зручний інструмент для досягнення власних цілей. Так, Г. Дорошенко перші три роки правління свого брата провів у московському полоні, куди потрапив ще 1660 р., і був звільнений у період активного пошуку царським урядом шляхів для налагодження дипломатичних контактів з українським гетьманом . У подальшому Григорій Дорофійович як наказний гетьман, брацлавський (1668 р.) та білоцерківський (1674 р.) полковник за дорученням брата вів боротьбу проти інших претендентів на гетьманство (П. Суховієнка, М. Ханенка), яких йому вдалося розгромити наприкінці 1669 р. У 1671-1674 рр. він очолював опір польським і московським військам, доки не зазнав поразки від І. Самойловича та вдруге не потрапив у полон після битви під Лисянкою 2 березня 1674 р.
Андрій Дорофійович у середині 1660-х рр. також перебував у російському полоні, з якого був звільнений у вересні 1666 р. Після цього він виконував важливі дипломатичні доручення П. Дорошенка. У 1668 р., під час спроби об’єднати Гетьманщину, А. Дорошенка було призначено намісником гетьмана на Лівобережжі, а 1674 р. – наказним гетьманом .
Відсутність консолідованої позиції в тогочасному українському суспільстві, ненадійність союзників та виснаження Гетьманщини внаслідок тривалих війн із сусідніми державами призвели до поразки Української національної революції й змусили П. Дорошенка 29 вересня 1676 р. зректися гетьманства . Надалі він разом із родичами був змушений покинути Правобережну Україну. Під кінець жовтня 1676