+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
26
Мова:
Українська
дім Дорошенків зробився певним центром, де зустрічалось глухівське постійне товариство. [... ] У Дорошенків постійно можна було зустріти молодь, молодих лікарів, кандидатів на судові посади та ін. « . Ці слова підтверджують нечисленні спогади про життя колишньої гетьманської столиці початку ХХ ст. Так, відомий український графік Г. Нарбут уважав родину Дорошенків винятком «на сірому фоні життя повітового міста» . Мемуарист, свідок більшовицького погрому Глухова на початку 1918 р. І. Рогатинський, перераховуючи визначні пам’ятки міста, зазначав, що «з інших будівель має історично-національне значіння Дорошенків дім» . Доля Василя Яковича склалася трагічно. 1 січня 1918 р. він загинув у власному будинку у Глухові під час погрому .
Григорій Дорошенко (1846-1910 рр.) проявив себе як талановитий учений та успішний землевласник. Про дитинство і юність майбутнього науковця маємо дуже мало інформації. У тринадцятирічному віці Григорій вступив до Петербурзького гірничого інституту . Це було неабияким досягненням, адже його зарахували до вищого військового навчального закладу закритого типу, який на той час щорічно випускав лише 20-30 спеціалістів. У 1866 р. Г. Дорошенко завершив навчання за першим розрядом (із відзнакою) з присвоєнням чину поручика . Після цього кілька років працював управителем та механіком на Луганському заводі . У 1871 р. він повернувся в Петербурґ, до гірничого інституту, де на основі здобутого в Луганську практичного досвіду захистив дисертацію, присвячену проблемам механіки промислових парових котлів, отримав звання ад’юнкта .
Свою діяльність молодий учений продовжив на кафедрі прикладної механіки, яку очолював відомий гірничий інженер, геолог та палеонтолог Ґ. Романовський. Після від’їзду шефа в експедицію до Туркестану, Григорій Якович упродовж 1873-1879 рр. керував кафедрою . У 1875 р. він успішно захистив першу в Російській імперії дисертацію про механічні методи збагачення кам’яного вугілля, здобувши звання професора . У 1880 р. вийшла друком його головна праця – «Гірниче мистецтво», що являла собою узагальнюючу студію, присвячену основним розділам гірничої справи . Залишається невідомим, чому Григорій Якович покинув роботу в інституті й несподівано завершив свою успішну наукову та викладацьку кар’єру. Можемо лише припустити, що це могло статися внаслідок повернення до інституту в 1879 р. колишнього керівника кафедри Ґ. Романовського, який знову її очолив . Проте наукові здобутки вченого ще довгі роки використовувалися при підготовці гірничих інженерів. Так, у 1893 р. було перевидано його курс лекцій .
Після завершення викладацької роботи Григорій Якович формально залишався на службі в Головному гірничому управлінні, але професійною діяльністю не займався. По приїзді з Петербурґа Г. Дорошенко оселився на родовому хуторі та швидко перебудував батькове господарство на сучасний лад. Крім того, із 1880-х рр. близько тридцяти років він працював управителем маєтків одного з найбагатших землевласників Чернігівщини – М. Неплюєва . Наприкінці життя завдяки зв’язкам свого молодшого брата Петра очолив Глухівську земську управу (1909-1910 рр.), зробивши чимало корисного для рідного краю . Залишається невідомим, чому Г. Дорошенко, який у молодості зробив успішну кар’єру як гірничий інженер та вчений, проміняв її на життя управителя маєтку в українській провінції. Так чи інакше, тут він був схожий на своїх братів, більша частина життя яких також була пов’язана із Глухівщиною.
Іван Якович Дорошенко (1848-1914 рр.) у 1874 р. закінчив із відзнакою Харківський ветеринарний інститут і впродовж наступних трьох десятиліть працював ветеринаром у Вільні . Попри довгий період життя поза межами Батьківщини, під впливом своїх братів він також став «українофілом», любив рідну мову, театр, збирав українські книжки. Велика заслуга Івана Яковича полягала у формуванні життєвих поглядів та ціннісних орієнтирів його сина – у майбутньому визначного українського історика, політичного, громадського діяча Д. Дорошенка (1882-1951 рр.). Сам Дмитро Іванович писав про батька: «Своє романтичне захоплення Україною він прищепив і мені» .
Найбільш відомим із-поміж синів Я. Дорошенка став наймолодший – лікар, громадський діяч та історик-аматор Петро (1857-1919 рр.). Він навчався в Новгород-Сіверській гімназії, а згодом – на медичному факультеті Університету св. Володимира. Д. Дорошенко згадував про цей вибір дядька так: «Не знаю, чому саме він обрав цей фах, коли всі його симпатії та інтереси тягли в область історії, археології, історії мистецтва» . Імовірно, свою роль тут зіграв суто прагматичний мотив – престижність професії лікаря. У 1881 р., після завершення навчання, П. Дорошенка залишили ординатором в університетській клініці. Петро Якович, маючи змогу продовжити службу в Києві, у середині 1880-х рр. повернувся до рідного Глухова . Переїзд у провінційне містечко дозволив молодому медику одразу обійняти посади глухівського міського лікаря та завідувача місцевої земської лікарні. П. Дорошенко, із метою посісти високе місце у середовищі місцевого дворянства та інтеліґенції, долучився до громадського життя Глухівщини. Із кінця 1890-х рр. його декілька разів поспіль обирали гласним глухівського повітового, а згодом і чернігівського ґубернського земського зібрання. Упродовж багаторічної активної громадської діяльності Петро Якович брав участь у вирішенні численних проблем рідного краю у сфері охорони здоров’я, освіти та будівництва. У 1903 р., з ініціативи та завдяки вдалій організаційній роботі П. Дорошенка, у Глухові з’явився власний краєзнавчий музей .