+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
26
Мова:
Українська
(1857-1898 рр.), під час навчання в гімназії захопився російською поезією і навіть почав видавати рукописний журнал «Правдивое слово», основне наповнення якого становили написані ним самим вірші . Охранка швидко викрила юнака й намагалася притягти до відповідальності як організатора незаконного видання. Проте, не знайшовши в його творах нічого небезпечного, М. Дорошенка звільнили . На рубежі 1870-1880-х рр. він навчався в Петербурзькому будівельному училищі, друкував свої поезії у часописах «Слово» та «Живописное обозрение». Останні роки життя М. Дорошенко працював архітектором у Ростові-на-Дону .
Життя його молодшого брата, Олександра Олександровича, склалося доволі трагічно. Причиною цього стали його відносини з батьком. О. Дорошенко навчався в Петербурзькій гімназії, але був з неї виключений через «заперечення релігії». Проте це не зупинило його. У березні 1879 р. колишній гімназист написав листа до імператора, в якому назвав його головним винуватцем тогочасних політичних протестів та усіх негараздів у державі. Батько, Олександр Опанасович, перехопив листа, передав його у III відділення з проханням «приборкати сина» . У результаті юнака заарештували й після допиту відправили у Суми під гласний нагляд поліції. Але й на Батьківщині О. Дорошенко довго не затримався. У жовтні 1879 р., через намагання вести революційну агітацію серед учнівської молоді, його, за розпорядженням харківського ґубернатора, було вислано до Арханґельської ґубернії. На шляху до місця заслання під час обшуку в нього виявили рукописи «антиурядового змісту», тож за наказом міністра внутрішніх справ його було відправлено до Східного Сибіру. Упродовж 1880-1883 рр. він перебував в якутському засланні . У липні 1883 р. О. Дорошенко за нез’ясованих обставин потонув в озері. Для Олександра Дорошенка та його брата Миколи, політичний протест і захоплення революційними ідеями багато у чому були спричинені конфліктом із батьком та бажанням молодих людей рішуче відмежуватися від усього, що було пов’язане з їх соціальним походженням і, насамперед, із родиною.
Історія молодшої гілки роду через різні обставини склалася по-іншому. Нащадки другого сина Михайла Дорошенка – Никона наприкінці XVII ст. також переїхали на Лівобережжя, осіли на Глухівщині, заснувавши село Дорошівку та хутір Дорошенків. Поступово вони розпорошили успадковані від предків володіння й вели тихе життя дрібних поміщиків . Напевно, це дозволило їм зберегти пам’ять про своїх предків та сімейні традиції. Отже, не дивно, що саме з середовища глухівських Дорошенків вийшло кілька відомих громадських діячів і науковців кінця ХІХ – початку XX ст.
Певним уособленням традиційного укладу життя, який склався в нащадків відомої старшинської родини, був Яків Степанович Дорошенко (1807- 1893 рр.). Попри те, що Я. Дорошенко майже все життя провів на родовому хуторі, людиною він був освіченою, мав багатий архів і бібліотеку з великою кількістю українських видань. Його діти виховувались в атмосфері любові й поваги до історії рідного краю та славного минулого своєї родини. На почесному місці в будинку Я. Дорошенка висів портрет гетьмана І. Мазепи, якого шанували як фундатора родового хутора. Не дивно, що сини Якова Степановича, на відміну від представників багатьох попередніх поколінь роду, здобули добру освіту й кожен із них, відповідно до здібностей, проявив себе на державній службі чи у громадському житті .
Старший син Якова Степановича – Василь (1843-1918 рр.) на початку 1860-х рр. навчався на юридичному факультеті Московського університету, але, імовірно, студій не завершив, адже відомо, що 1870 р. Василь Якович закінчив Ніжинський ліцей імені О. Безбородька . Від батька він у повній мірі перейняв захоплення «українством». У молоді роки В. Дорошенко був «типовим хлопоманом», носив народний одяг, розповсюджував серед селян на своєму хуторі та у сусідніх селах «книжечки-метелики», які видавав П. Куліш. Навесні 1861 р., коли похоронна процесія з тілом Т. Шевченка минала Глухів, Василь Якович виявив громадську активність й організував її врочисту зустріч. Крім того, він випробував свої сили на літературній ниві, написав історичний роман «На Україні» (1863 р.). Книга витримала два видання. Перше вийшло в містечку Осташкові Тверської ґубернії, де В. Дорошенко розпочинав свою службу судовим слідчим. Друге видання побачило світ у 1864 р. у Санкт- Петербурзі . Роман мав автобіографічний характер, письменник «змалював свою родину, батька, своїх родичів і свою околицю» . До написання твору Василя Яковича могло спонукати знайомство з молодим російським письменником Г. Успенським, який був його однокурсником по Московському університету. Можливо, цей досвід В. Дорошенко вважав для себе не зовсім вдалим, тому в подальшому він не виявляв інтересу до літературної діяльності й не любив згадувати про власне письменницьке минуле .
Більшу частину свого життя, за винятком періоду навчання та кількох років служби на Київщині, В. Дорошенко провів на Глухівщині. Василь Якович став відомою особою в рідному повіті завдяки тривалій (понад сорок років) службі на посаді судового слідчого Ніжинського окружного суду. Він досяг високого чину статського радника . Після одруження та появи дітей В. Дорошенко був зайнятий сімейними справами, тому у громадському житті краю активної участі не брав. Проте оселя Дорошенків у Глухові стала свого роду місцевим неформальним клубом. М. Василенко згадував: «В Глухові