+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
26
Мова:
Українська
Утім, було б помилкою пояснювати мотиви всіх цих добрих учинків лише проявом альтруїзму. Громадська робота давала можливість швидше просуватися по службі, здобути авторитет і необхідні зв’язки серед місцевого дворянства та інтеліґенції. Один зі знайомих П. Дорошенка, чернігівський земський діяч М. Могилянський, писав у мемуарах, що той був «видним членом земського зібрання. [... ] В епоху “адресів” неодмінно входив у всі комісії по їх створенню, домагався редагування тексту у [. ] вірнопідданому стилі, і неодмінно виступав доповідачем комісій, перетворюючи оголошення тексту в урочисте священнодійство» .
Глухівський лікар зумів використати своє захоплення українськими ста- рожитностями для підвищення власної популярності й авторитету сім’ї. Саме Петро Якович довів широкому загалу, що його рід – нащадок відомих українських гетьманів XVII ст. Михайла та Петра Дорошенків, адже до того часу навіть обізнані з історією місцевого дворянства М. Василенко й О. Лазаревський не вірили в такий зв’язок . Досліджуючи історію роду, він, крім того, став законодавцем «моди» у середовищі глухівського дворянства на знання своїх родоводів . Слава про П. Дорошенка як шанувальника старовини швидко поширилася далеко за межі його рідного повіту. Так, 1895 р., під час організації історико-художньої виставки, приуроченої до візиту імператора Миколи ІІ в Київ, ґенерал-ґубернатор О. Іґнатьєв звертався до Петра Яковича з проханням посприяти добору експонатів для цього заходу .
На відміну від своїх братів, які практично не цікавилися політикою, П. До- рошенко виявляв інтерес до суспільно-політичної діяльності. Революційні події 1905 р. і пов’язане з ними послаблення контролю влади над суспільними настроями викликали жваву дискусію щодо необхідності реформ у Росії. У цих умовах П. Дорошенко вперше зміг виявити свою громадянську позицію. 23 травня 1905 р. чернігівські земські збори під час розгляду питання про «вдосконалення державного благоустрою й народного добробуту» ухвалили резолюцію із пропозиціями щодо «корінних» реформ у Російській імперії. Це стосувалося запровадження громадянських прав і свобод; створення двопалатного парламенту з широкими повноваженнями, який мав обиратися на основі загального, прямого й таємного голосування; формування незалежного від адміністрації місцевого самоврядування на основі наявних земських установ тощо . Консервативна меншість гласних, серед яких був і П. Дорошенко, виступила проти таких радикальних пропозицій. Цей крок Петра Яковича, очевидно, зауважила місцева адміністрація й у подальшому він вплинув на висунення відомого громадського діяча до числа організаторів виборчої кампанії провладних кандидатів до ІІІ та IV Державних дум від Чернігівської ґубернії .
М. Могилянський, характеризуючи політичні погляди П. Дорошенка, писав: «По утворенню після революції 1905 р. політичних партій – октябризмом прикрив свою правизну» . Сам Петро Якович неодноразово висловлював власну байдужість до російського ліберального руху, який використовував лише як прикриття. Так, він відверто зізнався в одному з листів до свого приятеля Павла Скоропадського, «що октябристи (до яких я офіційно належу) – слабка партія [... ] у правих більше темпераменту і навіть таланту» . Під час виборів до III Державної думи П. Дорошенко був головою передвиборчих зборів і керівником виборчої комісії по Чернігівській ґубернії. На користь кандидатури Петра Яковича зіграла не лише його лояльність до влади, а також ораторські здібності, організаційний талант, широкі зв’язки й авторитет серед впливових представників місцевої еліти. Проте політичні амбіції П. Дорошенка все ж мали свої межі, у листі до П. Скоропадського (жовтень 1907 р.) він зізнавався: «Мені як обраному голові передвиборчих зборів [... ] була пряма дорога в Думу, я все-таки відмовився від цього шляху. Надто залежне у мене становище» . Тоді зусиллями Петра Яковича до Думи було обрано Григорія Скоропадського, який, хоч і був нащадком відомого козацького роду, відзначався українофобськими поглядами .
У 1909 р. П. Дорошенко здобув шанс зробити самостійну політичну кар’єру. За активного сприяння П. Скоропадського він став одним з імовірних кандидатів на посаду члена Державної ради, але сімейні негаразди змусили його відмовитись від балотування . Цікаво, що племінник Петра Яковича – Дмитро Дорошенко був активним учасником українського визвольного руху, членом Революційної української партії та перебував під таємним наглядом жандармів . Проте політичні розбіжності не заважали взаєморозумінню двох близьких родичів. Зокрема, коли в 1910 р. Дмитро Іванович мав труднощі із затвердженням своєї кандидатури на посаду викладача Катеринославської комерційної школи через «неблагонадійність», залагодити його проблеми зміг саме рідний дядько. П. Дорошенко звернувся до свого давнього товариша, чернігівського ґубернатора М. Маклакова. У результаті кандидатуру Д. Дорошенка затвердили «заднім числом» .
Із початком революційних змін 1917 р. П. Дорошенко долучився до процесу національно-культурного відродження, став одним із засновників української гімназії у Чернігові. У липні 1918 р., під час реорганізації Ради Міністрів Української Держави, П. Скоропадський запропонував Петрові Яковичу очолити уряд, однак той відмовився, посилаючись на вік та слабке здоров’я . Але він не відсторонився від політичного життя. Зокрема, після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. наполегливо схиляв свого племінника – Д. Дорошенка – до співпраці зі П. Скоропадським. Сам гетьман, хоч і не був високої думки про ділові риси Дмитра Івановича, урешті призначив його на посаду міністра закордонних