Риторичне вчення Феофана Прокоповича

Феофан Прокопович (1681-1736) – видатний український вчений, оратор, письменник, політичний і громадський діяч. Один із засновників стилю українського бароко з його демократичним характером, зв'язком з народною творчістю, умілим використанням культурної спадщини.

Виходець із середніх верств суспільства, рано втратив батьків, виховувався у дядька. Закінчивши Київську академію, продовжував навчання в Польщі та Римі. Завдяки своєму ораторському таланту згодом досягає вищих посад держави, стає, по суті, правою рукою Петра І, його радником, главою «Ученої дружини». З 1706 року Ф. Прокопович – професор риторики Київської академії, курс якої у той час розглядався як унікальна наука про слово взагалі. Риторика вважалася «царицею душ», «княгинею мистецтв». Спадщину видатного українського просвітителя високо цінували Пушкін, Сумароков, Фонвізін та ін.

Підручник риторики, який створив Ф. Прокопович, увібрав у себе прогресивні ідеї Арістотеля і складався з десяти книг:

Книга І. Загальні вступні настанови.

Книга II. Про підбір доказів і про ампліфікацію.

Книга III. Про розташування матеріалу.

Книга IV. Про мовностилістичне оформлення.

Книга V. Про трактування почуттів.

Книга VI. Про метод писання історії і про листи.

Книга VII. Про судовий і дорадчий рід промов.

Книга VIII. Про епідиктичний, або прикрашувальний, рід промови.

Книга IX. Дещо про священне красномовство.

Книга X. Про пам'ять і виголошування.

Метод риторики автор вбачав у тому, щоб навчити, як у промові за допомогою оволодіння мистецтвом слова дати відповіді на важливі запитання й переконати, що ці відповіді є правильними. Джерелами красномовства він вважав природу, талант, освіту, тренування, наслідування. Учений обстоював принцип античної класичної естетики про відповідність словесного вираження ідейно-емоційному змісту. У своєму курсі риторики він писав про чесноти ритора, який повинен вміло розпочинати виклад, бути поважним у повчанні, дотепним у розважанні, сильним і багатослівним у зворушенні, і, нарешті, підбирати стиль не на свій розсуд, а згідно з вимогами справи і часу.

Творчо використовуючи досягнення античної риторичної науки, Ф. Прокопович розробляє вчення про три стилі: високий, квітчастий і низький.

Завдання і мета високого стилю – хвилювати аудиторію, для чого слід підбирати емоційні, величні способи викладу: часті метафори, піднесені фігури.

Квітчастий стиль має приносити насолоду, для чого вживаються гарні способи вислову: часті тропи, помірковані сентенції, дотепні вислови.

Низький стиль «служить для повчання і вживається у розповідях, якими ми повчаємо інших. Він виключає сильні емоції, рідко вживає фігури, тропи, буденні справи. Повчання вимагає низького стилю, розвеселення – середнього, а зворушення – високого».

Феофан Прокопович – автор славнозвісного «Букваря», за яким вчилися українці, росіяни, білоруси, молдавани, грузини, серби, болгари, греки та інші. Він закликав учених академії до формування самостійного мислення, мріяв про генерацію українських «знавців, а не крамарів науки». Учений володів багатьма мовами, писав українською, латинською, російською, старослов'янською, німецькою, англійською, французькою, шведською, польською мовами. Така полілінгвістична культура і сьогодні вражає.

Риторику Прокопович вважає царицею мистецтв. Визначаючи предмет риторики і подаючи її визначення різних авторів – Арістотеля, Платона, Ціцерона, Квінтіліана та інших, Прокопович приходить до висновку, що найточнішим із них є визначення риторики як вміння добре говорити. Позбавлена специфічного предмета, риторика охоплює всі речі, які цікавлять людину і можуть бути предметом інших видів мистецтва. І мета риторики полягає в тому, щоб навчити, як у промові за допомогою оволодіння мистецтвом слова і мови дати відповідь на важливі питання й переконати, що ця відповідь є правильною. Цінність красномовства він бачить в майстерному вираженні думки та почуття про важливі справи, чим воно приносить людині приємність.

Поряд з суспільною користю красномовства не менш важлива і його приємність, здатність викликати почуття насолоди у слухачів. Прокопович підкреслює соціально-організаційну та культурно-освітню функції красномовства. Риториці, вважає він, багато чим зобов’язана і «сама дослідниця речей – філософія», яка без її допомоги «не змогла б вийти на денне світло, і ховалася б у закоморках самої думки». У ритори 69ці передусім підкреслюється позитивна функція красномовства як під час миру, так і війни, як засобу агітації, згуртування народу, армії тощо. Тому й темами красномовства мають стати передусім питання життя країни і народу.

Основну функцію красномовства Прокопович бачить в досягненні певного знання, збудження почуття і взагалі суспільної думки для впливу на неї. Тому оратор, на відміну від історика, ставить своїм завданням не тільки інформувати, а й зворушити слухача. Оратор повинен мати незрівнянно більший від історика арсенал засобів впливу на почуття, тому в риториці відводиться чимало місця характеристиці таких почуттів, як любов, ненависть, радість, сум, страх.

Відомо, що зворушення почуттів людини є однією із функцій мистецтва, абсолютизуючи яку, пізніші автори і пропонували визначити мистецтво як спілкування за допомогою почуттів або як спосіб емоційного зараження. Але, впливаючи на розум слухачів, ораторське мистецтво справді надає вирішального значення збудженню почуттів, тому Прокопович присвячує одну із книг саме їх характеристиці. За часів Феофана естетика як наука все ще перебувала в періоді свого становлення. Навіть термін «естетика» тоді ще не вживався. Естетичні погляди Прокоповича загалом відображали як рівень тогочасного розвитку мистецтва, так і рівень гуманітарних наук.

Центральними категоріями естетичної концепції Прокоповича є вимисел, наслідування та стиль. Кожна з