Риторичне вчення Феофана Прокоповича

Важливою заслугою Ф. Прокоповича є критика стилістичних надмірностей барокко з позицій раціоналізму і розробка на цій основі вчення про стилі. З огляду на розвиток естетично-літературної думки в Росії і на Україні вченню Прокоповича треба відвести важливе місце. 72

І поетика, і риторика у Прокоповича, як і у його попередників та сучасників, були нормативними і визначали зміст творчої практики, яка мала переважно шкільний характер. Ораторська проза і поезія Феофана регламентуються теоретичними принципами і правилами, які складають зміст його лекційних курсів.

Заслуговують окремої уваги погляди Ф. Прокоповича з питань теорії драматичного мистецтва. В його творах дається визначення художнього характеру і типу в драмі, підкреслюється необхідність розкриття в особистостях загальних чеснот. Теоретичні міркування Прокоповича про драму оцінюються істориками літератури відносно високо. Так, О. Білецький, порівнюючи погляди Прокоповича з тогочасними західноєвропейськими естетично-драматичними теоріями, приходить до висновку, що «концепція Феофана Прокоповича... підноситься над сучасною їй західноєвропейською теорією драми».

Теоретичне розуміння природи драматичної поезії Прокопович реалізує у своїй п’єсі «Владимир» (1705), яка принесла йому найбільшу славу як літераторові. Вона була першою у вітчизняній літературі історичною драмою, зверненою, однак, до сучасності, до часів Петра І. На першому плані в драмі – боротьба двох начал – сил реакції, носіями яких є неосвічені, користолюбні жерці, та сил прогресу і просвітництва, які втілює Володимир і його соратники. Цей твір Прокоповича був спрямований проти реакційного духівництва і боярства, тому викликав невдоволення та доноси церковників. Тим більше, що в трагедокомедії гротескно підкреслюються найбільш негативні риси тогочасного духівництва, якими автор наділяє поганських жерців – Жеривола, Піяра, Курояда. Прокопович протиставляє цим темним і ненажерливим персонажам образ Володимира як представника просвітництва, яке перемагає сили реакції. Таким чином, розкриваючи боротьбу християнства з поганством в Київській Русі, Прокопович водночас виступав як виразник цілком певних політичних тенденцій, як прихильник Петрових реформ.

З точки зору становлення драматичних жанрів та стилю, п’єса Прокоповича належить до жанру трагедокомедії, поєднуючи зображення високого і піднесеного з комічним викриттям потворного і нікчемного. Як зазначалось, трагедокомедія пов’язана з теоретичними настановами, викладеними в курсі поетики, що відбивається і в побудові п’єси, в її композиції, характері розкриття дії. Трагедія стала помітним явищем у розвитку драматичної поезії. В критичній літературі, 73 присвяченій літературній творчості Ф. Прокоповича, встановилася думка, що в трагедокомедії «Владимир» відбилися ідеї, які випереджуівали його час, що він там висловлює думки, про які в той час боялися навіть говорити пошепки.

У поетичних творах Прокопович виступав як поборник просвітництва, проти «сумасбродов и неуков», користолюбців, ворогів прогресивних реформ.

Значний інтерес для характеристики поглядів Прокоповича мають сатиричні твори, написані переважно латиною. Один з таких віршів гнівно викриває папу римського за те, що він засудив Галілея як пропагандиста вчення Коперніка. Яскраві сатири були спрямовані і проти ростовського єпископа Георгія Дашкова, якого, по смерті Петра, верховники ладили посадовити на патріарший трон. Їх містить, зокрема, новознайдений великий вірш. Тут Прокопович майстерно створює портрет огидної, злої, заздрісної і злочинної людини, ворожої поступові і гуманності:

Рохкало в нас винятковий, походить з шляхетного роду!

І тих, хто запущені справи в судах розв’язати бажає,

А чи народні звичаї приводять в порядок уміло,

- Тобто людей і вітчизни палких оборонців, – вважає

За користолюбців, заздрить їм Рохкало, заздрить до сказу...

Як поет-публіцист Феофан відгукався на події свого часу – одні з них він, як прихильник прогресивних перетворень, рішуче засуджував, інші навпаки – гаряче вітав, – наприклад, бій військ Петра з турками на річці Прут, відкриття Ладозького каналу тощо. Деякі вірші Прокоповича були покладені на музику і виконувались школярами як пісні. Він створив також кілька гумористично-жартівливих віршів, які свідчать про життєлюбну вдачу автора. Хоча літературно-художня спадщина і не була добре відома широким масам, але в своїх віршах Прокопович виступив як видатний майстер силабічного віршування, що збагатив і зміст і форму вітчизняної літератури кінця XVII – початку XVIII ст. Один з реформаторів російського віршування В. Тредіаковський говорить, що Прокопович, «поистине как другой Гораций, толь благородно и высоко, славно и великолепно вознесся в предражайшей своей оде, сочиненной им на латинском языке... « Він підкреслює при цьому притаманний Феофанові ентузіазм і майстерність.

Як письменник, Прокопович впливав на сучасників: Татіщева, Кантеміра та ін. Так, Феофан відразу відгукнувся на першу сатиру Кантеміра, закликаючи його викривати неуцтво та вади. Дослідники відзначають, що дев’ята сатира Кантеміра «На состояние света сего» є, можна сказати, переспівом у віршах проповідей Прокоповича. Закиди Кантеміра на адресу реакційного духовенства майже цілком повторюють висловлювання Прокоповича. П. Морозов твердить, що «навряд чи можна брати під сумнів, що саме бесіди з Феофаном найбільше сприяли розвиткові переконань молодого письменника і остаточно визначили напрям його літературної діяльності», і робить загальний висновок, що, можливо, саме йому Кантемір зобов’язаний тим, ким він став для російської літератури.

М. Ломоносов, очевидно, був знайомий з риторичними працями професорів Киево-Могилянської академії, в тому числі й з риторикою Ф. Прокоповича. Про це свідчать виправлення