Риторичне вчення Феофана Прокоповича

Високо цінував Ф. Прокоповича як оратора й О. Сумароков, який в «Эпистоле про стихотворство» писав:

... Феофан,

Последователь сей пресладка Цицерона

И красноречия российского корона.

Хоть в чистом слоге он и часто прогрешал,

Но красноречия премного показал.

Он ритор из числа во всей Европе главных,

Как Мосгейм, Бурдалу, между мужей преславних...

Але на пропозицію М. Ломоносова ці рядки були також викреслені і до друкованого тексту не ввійшли, бо, як пояснюється в примітках до сьомого тому «Сочинений» М. Ломоносова, «обидва визнали за неможливе хвалити в друці оратора, який грішив проти чистоти стилю».

Ці зауваження не стосуються теоретичних праць Прокоповича, які Ломоносов, певно, не міг не знати і користувався ними при написанні першої російської «Риторики». Про це свідчить не лише загальна композиція «Риторики» Ломоносова, а й навіть ті традиційні приклади, які варіювалися в різних курсах. Сформульоване схематично Прокоповйчем вчення про три стилі, що грунтувалося на працях видатних античних та середньовічних вчених, з якими так добре був обізнаний Ф. Лроко’пович, Ломоносов розвинув у струнку систему і узгодив з особливостями російської мови. Крім того, і Прокопович, і Ломоносов виступають проти зловживання алегоріями та метафорами, критикують штучну претензійність форми, удавану святковість та пишномовність, хоча й водночас надають важливого значення динаміці і експресивності стилю. Розглядаючи стилістичне вчення М. Ломонбсова в контексті історії літературної мови, сучасний радянський дослідник В. Вомперський віддає належне стилістичній теорії Феофана Прокоповича. «Основний зміст стилістичної теорії Прокоповича, – пише він, – становить вчення про наслідування як естетичну і стилістичну категорії, про стилі літературної мови, про функціонально жанрові різновиди, про експресивне забарвлення виражальних засобів».

І справді, в курсах поетики і риторики питанням естетичних основ поетичної і ораторської мови приділяється багато уваги. Свої теоретичні положення Прокопович формулює в боротьбі проти сліпого наслідування традицій барокко. Посилаючись на це, деякі дослідники (Д. Благой, О. Смирнов, Л. Кулакова, Н. Кочеткова та ін.) вбачають є особі Прокоповича виразника тенденцій естетики класицизму.

Н. Кочеткова вважає, що Прокопович «поривав з традиціями барокко і готував грунт, на якому розвивались «високі» жанри класицизму»3. Відмічаючи спільність образів і стилістичних прийомів проповідей Прокоповича і од Ломоносова і прози Сумарокова, з одного боку, і сатир Кантеміра, з другого, дослідниця робить висновок про те, що ораторська проза Феофана стала цінним і багатим джерелом для письменників російського класицизму, що зверталися до різних жанрів.

Ця точка зору, однак, не стільки свідчить про спорідненість вчення Прокотовича з вимогами класицизму, скільки про його приналежність до попереднього стилістичного напряму – барокко, для якого і було характерне змішування жанрів, яке Ломоносов і Сумарков вважали за недосконалість стилю.

Тому інші дослідники вдаються до поняття «передкласицизм». Порівнюючи поетики Дж. Ч. Скалігера і Ф. Прокоповича, О. Смирнов прийшов до такого висновку: «Ф. Прокопович розвивав свою теорію поезії в системі понять, накреслених поетикою Відродження. Але його трактовка питань наслідування, вимислу, ролі віршової форми, результатів і цілей поетичної творчості засвідчує самостійність у визначенні їх внутрішнього смислу, в обмеженні або розширенні сфери їх застосування, в ряді істотних модифікацій».

На нашу думку, є досить підстав віднести творчість Прокоповича до стилю епохи барокко, як це роблять Й. Тетцнер, І. Єрьомін, О. Морозов, А. Штамбок та ін. Так, І. Єрьомін вважає, що Прокопович виховувався на традиціях барокко, але «багато що в системі цього стилю викликало з його боку рішучу відсіч», однак визнає все ж, що загалом як письменник він керувався естетичними принципами і нормами барокко. Думка про зв’язок естетичної концепції Прокоповича з вимогами епохи барокко висловлюється і А. Штамбоком. «Феофан Прокопович, – пише він, – тяжіє до репрезентативного мистецтва, барвистості виразу і при цьому в поняття decorum вкладає ознаки барокко». Й. Тетцнер і О. Морозов, констатуючи наявність у Прокоповича характерних рис стилю барокко, наголошують на тому, що риторики і поетики, які визначали літературну практику, спираючись на середньовічні інтерпретації античностї, сприяли засвоєнню ідей гуманізму і раннього просвітництва в оболонці барочного стилю.

Таким чином, при всій неприязні до барочної алегорики та емблематики в церковній проповіді і в поезії Прокопович і сам значно зазнав впливу цього панівного стилю, багатьом рисам якого він дав і теоретичне обгрунтування, і художньо-практичний вираз. Наявність протилежних концепцій стилю у Ф. Прокоповича свідчить про суперечливий характер його творчості. В ній риси барокко поєднуються з елементами раціоналістичного стилю – класицизму. Основне вістря полеміки Феофана Прокоповича спрямоване все ж проти стилю барокко, який вже не відповідав новим запитам і вимогам мистецтва. його естетичні погляди і творчість відбивають тенденцію переходу від барокко до класицизму.

Творчість Прокоповича є важливим етапом на шляху секуляризації суспільної думки, в тому числі й естетичної. Він визнавав важливе значення естетичного чинника, але, в основному, залишався митцем і мислителем, далеким від розуміння мистецтва як специфічної галуаі духовно-практичної діяльності людини. Його оди й вірші мають переважно прикладний характер творів, що пишуться «з нагоди». У зв’язку з цим головною функцією творчості він і вважав повчання. Принцип естетичної насолоди залишався на периферії його теоретичної концепції.

Естетичні уподобання Ф. Прокоповича співзвучні з поглядами Петра І, який розумів мистецтво утилітарно і, за словами Лейбніца, «більше захоплювався гірничими машинами, ніж зібранням прекрасних картин, які йому показували в королівському палаці».

Цар прагнув використати мистецтво для обгрунтування своїх реформ та престижу самодержавної влади. Цій меті мали служити повчальна і розважальна література та театралізовані видовища, – фейєрверки. Зрозуміло, що властивий естетичним поглядам Прокоповича певний утилітаризм зумовлений саме цим.

Однак естетичні ідеї Ф. Прокоповича відбивали в основному інтереси прогресивних сил, а його естетична позиція була важливим кроком на шляху секуляризації естетичної думки і мистецтва. Незважаючи на історичну обмеженість, естетичне вчення й літературна практика Феофана Прокоповича сприяли розвиткові вітчизняної художньої літератури й естетичної думки.

Останніми передсмертними словами просвітителя були такі: «О, голово, голово, розуму впившись, куди ся прихилиш?»

 

 

Білецький О. І. Поетика драми. – У кн. : Теорія драми в історичному розвитку. – К., 1980.

Кочеткова Н. Д. Ораторская проза Феофана Прокоповича и пути формирования литературы классицизма / Проблемы литературного развития в России первой трети XVIII века, 1974.

Лужный Р. Поэтика Феофана Прокоповича и теория поэзии в Киево-Могилянской академии / Роль и значение литературы XVIII в. в истории русской культури. – М. -Л., 1976.

Морозов П. Феофан Прокопович как писатель//Журнал Министерства народного просвещения, ч. CCCXI. – №№ 9-10.

Соколов А. О поэтике Феофана Прокоповича: сборник статей в честь 70-летия акад. В. В. Виноградова. – М., 1964.