Риторичне вчення Феофана Прокоповича

Передумов красномовства, згідно з Прокоповичем, є три: природа, мистецтво (тобто талант, освіта) та тренування наслідування. Без природного таланту мистецтво не допоможе, однак і талант без мистецтва не може розвинутися, щоб дати плідні твори, а щоб досягнуте не втратити, необхідно наполегливо тренуватись у наслідуванні.

Вченню про наслідування в «Риториці» відводиться особливе місце. Прокопович спершу повчає, як не варто наслідувати, а вже потім говорить про способи гідного наслідування. Оратор, на його думку, повинен бути добре підготовленим, «перечитувати і істориків, і поетів, і знайомитися з вченнями 70 філософів, і перегортати священні книги, і тлумачити їх та досліджувати закони грецького і римського права... «.

Всі дослідники творчості Прокоповича звертають увагу на його полеміку з проповідниками стилю барокко, яких він звинувачує в нестриманості фантазії і у надуживанні домислами і жартами. Заслуговує на увагу його погляд на місце гумору, жартів і дотепів у мистецтві, зокрема ораторстві. Професор підкреслює, що дотеп як несподіваний і неочікуваний, але правдоподібний вислів або приклад здатний викликати здивування. На його думку, об’єктом гумору можуть бути і особа оратора, і слухач, і місце, і час, і відповідна нагода, тобто вся навколишність, все, що тільки можуть охопити наші природні здібності, бо «талант жартувати має небагато людей і навіть люди великого розуму не мали цього приємного дару природи». Важливо, що тут підкреслюється роль саме таланту, а не знання правил складання дотепів і жартів. Тому Прокопович вважає, що свідоме використання засобів мови (фігур, метафор) може лише спрямувати думку, а більш корисним є перечитування дотепів Салюстія, Курція, Тіта Лівія, Таціта, Сенеки, Ціцерона та ін.

Найвищими авторитетами красномовства для Прокоповича є Ціцерон та Іоанн Златоуст. У нього є цікаві оцінки творів визначних античних поетів з погляду їх внеску в мистецтво красномовства, наприклад, Вергілія, Овідія, Горація, Плавта, Теренція, Сенеки та ін. З представників новолатинського красномовства він визнає Ю. Мельхіора, Кипріана (Соарського), Лактанція та ін.

І в риториці, як і в поетиці, Феофан Прокопович критикує схоластичні традиції в словесному мистецтві, спираючись на провідний для класичної риторики принцип відповідності стилю предметові промови. В риторичному курсі Прокоповича він конкретизується у вченні про специфіку видів і жанрів і про стиль.

Маючи стиль за засіб поетичної виразності, Прокопович висуває вимогу його відповідності предметові викладу: звичайному предметові повинні відповідати звичні слова, піднесеному – високі і т. п. Висуваючи вимогу лаконічності й яс ності, Ф. Прокопович осуджує нагромадження синонімів, довгих перифраз, багатьох слів в одному реченні. Він не визнає поезією витвори віршомазів, твердячи, що тільки твори, позначені гідністю вимислу і наслідування в поєднанні з віршовою формою, € справді поетичними (він називає при цьому твори Т. Таосо, П. Кохановського). На думку Прокоповича, впровадження поетичного стилю в промову є відступом від природності і правдивості промови, незалежно від того, чи стосується це слів, речень або ритму.

Характеристиці різних мовних стилів Феофан Прокопович відводить чимало місця у своєму лекційному курсі. Так, найвищий стиль, на його думку, використовується для опису дуже важливих чи врочистих подій або справ і вимагає широкої, величавої форми слів і речень, ампліфікацій, метафор та алегорій, які почерпнуті з величних речей, численних фігур тощо. Середній стиль придатний для середніх речей, і мова тут – поміркована. Найнижчий, простий, фамільярний стиль використовується в промовах про буденні справи; хоча форма й найнижча, вона повинна відрізнятись від розмовної мови. Високий стиль – це стиль церковних та світських ораторів, що трактують про поважні речі, середній – істориків та панегіристів, найнижчий – епістолографів. Всі стилі заслуговують однакової похвали, коли вживаються за призначенням, і навіть можуть застосовуватися в одній промові, залежно від того, про що йдеться.

У риториці проявилися не тільки літературно-естетичні погляди Прокоповича, а й його публіцистична пристрасть, прагнення до ясного і цілеспрямованого красномовства, головними ознаками якого він вважає майстерність прикрашання, дотепність, силу, важливість і плинність промов. Дбаючи про красномовство, Прокопович закликає гнати тих, які полюбляють «несмачні безглуздя, приховані думки, вишукані алегорії» і з цих позицій судять про оратора. Він і викриває вади фальшивого красномовства, до яких, в першу чергу, він зараховує «пишномовний, мавп’ячий, дитячий і манірний стилі».

Зразками найгіршого красномовства Прокопович вважає панегіричні промови польського проповідника, єзуїта Т. Млодзяновського. Саме з ними він пов’язує курйозний стиль, який виявляється в потягові до чогось дивного, несподіваного, хизування ерудицією, в намаганні пояснювати що завгодно за допомогою чого завгодно. Критикуючи Млодзяновського, Прокопович спрямовує свій удар проти його послідовників в Києво-Могилянській академії. Справа в тім, що «велеречіє» та «хитрословіє» знайшли було тут прихильників. У листі до Я. Маркевича, датованому 1716 р., Прокопович відзначає, що на початку цього (тобто XVIII) століття були в моді «чудернацькі