Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Сценічний час як дієвий чинник формування образних систем вистав українського театру 70-80-х років ХХ століття

Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
15
Мова: 
Українська
Оцінка: 

інтерпретації, не закріплений драматургом у слові, проте зростаючий з усієї системи стосунків його героїв. Світ немовби необов’язковий і тому приголомшливий, як непередбачуване одкровення. Оголюється двоїстість ситуації, що вміщує дійсність та її сприйняття, існуючи невідривно в тій самій миті»8.

Спостереження критика стосовно конкретної вистави, на нашу думку, відображають універсальні характеристики функціонування сценічного часу в образній системі спектаклю.
Акцентуючи увагу на сценічному часі як дієвому чиннику формування образної системи вистави, слід зауважити, що українська режисура попередніх десятиліть зазвичай вибудовувала лише «сюжетний» час драми.
Навіть у тих випадках, коли в драматургічному матеріалі пропонувалася нелінійна часова структура, постановники здебільшого лише ілюстрували переходи із сьогодення в минуле або майбутнє. Одну з таких ситуацій описує А. Спиридонова в рецензії на спектакль «Горлиця» О. Коломійця (Київський театр ім. І. Франка, режисер В. Лизогуб, художник Б. Чернишов, 1969) : «Дія відбувається в трьох площинах часу – сьогодні, вчора, завтра. Тим самим стилістика п’єси наче розділена на два потоки – традиційно-реальний і умовний. Вони об’єднуються в єдиний поетичний стиль, характерний для автора. Але саме цієї єдності і немає у франківців. Побутово-земні інтонації другої дії суперечать авторському задумові. Ілюзорність подій, що відбуваються, наголошує лише блакитний колір надто детально відтворених предметів середовища, що оточує героїв, тоді як декорації картин реального життя умовні: вільна синя тканина, в яку одягнена сцена, нагадує легкі вітрила – символ вічного руху життя»9.
Кардинальні зміни, що відбулися в сценографії 60-80-х років, посилили вплив часопросто- рових структур на формування образної системи вистави. Показові в цьому плані міркування Л. Альшиця щодо створення образно-пластичного світу вистави «Дощ» С. Моема в Одеському театрі ім. А. Іванова (режисер К. Чернядєв, 1976). Він звертає увагу на запропоновані обставини існування героїв, закинутих долею на маленький острів в океані з одним-єдиним жалюгідним готелем, де нема куди подітися і нема чого робити, лише з виснажливим очікуванням вдивлятися в імлисту далечінь, вишукуючи силует корабля: «Життя зупинилося, стало якимось в’язким, тьмяно-безформним. Відчуттям тягучості часу, що втратив значення, тупого нескінченного дощу, цим відчуттям, зрозуміло, мало бути позначене все у пластиці спектаклю. І ритм її представлявся тягучим, монотонним, ниючим. У ньому – заціпеніння, неможливість вирішення, рух на одному місці»10.
Концепція постановки спонукала художника до пошуку таких виразних засобів, щоб «... виникало відчуття очікування, атмосфера події, що ніяк не відбудеться, що зрештою представляється усім як щось неможливе, нереальне, як настирлива галюцинація»11.
У Київському театрі ім. І. Франка у роботі над виставою «Голосіївський ліс» В. Собка (режисер Б. Мешкіс, 1968) Л. Альшиць зіштовхнувся із досить поширеним в український драматургії поєднанням двох часових шарів – сучасності та спогадів про дні минулої війни, що послідовно чергуються, від картини до картини просто змінюють одне одного. «І художникові можна було б просто обійтися простими традиційними змінами, – зазначає сценограф. – Але оскільки для героїні п’єси воєнні події не просто спогади, а щось таке, що існує щосекунди, котре нікуди не зникає, не стирається в пам’яті, необхідно було знайти такий образ, котрий містив би в собі ці два шари одночасно. І не поєднанням деталей, грою знаків і, тим паче, не простим чергуванням двох різних зображувальних рядів. А містив би їх, насамперед, у динаміці одночасного існування, постійної орієнтованості одне на одного, врешті, просто в їхній нерозривності»12.
У центрі сценічного майданчика вибудовувалася кімната з підкреслено знеособленим інтер’єром – адже не він був важливий для митця, натомість те, що у цій кімнаті героїня постійно повертається думками в осінні дні сорок першого року: «Треба було ввести ці дні сюди, в цю сьогоднішню кімнату, в її чистоту, її спокій, в її зовсім невоєнний побут. Треба було передати відчуття часу, що плине своїм звичаєм і продовжується звідти, з тієї осені, вливаючись у кожний новий день. Тому я “вирвав” кімнату з будинку і помістив її у лісі, оточив осінніми деревами. <... > Смисл рішення полягав у тому, що ліс “входив” до цієї кімнати, ставав її реальністю»13.
У виставі синхронно з думками героїні стіни кімнати роз’їжджалися, мінялося світло, і в отвір між стінами «в’їжджав» ліс, заходили персонажі тієї доби. «В цьому спектаклі, як і в “Дощі”, не було пластичної розв’язки. Її й не могло бути в цьому образі, тому що весь сенс цього образу полягав у неможливості піти від минулого, у вічному поверненні»14.
Сценічна практика другої половини 70-80-х дає усі підстави говорити про те, що художньо переосмислений час ставав найважливішим моментом формування концепції, образної системи вистави. Цікавими в цьому сенсі є судження М. Резніковича: «У комплексному підході до того, ЯК СТАВИТИ, першочергове, як видається, питання ЧАСУ І ПРОСТОРУ. Вирішувати сценічний час і простір – означає вирішити спектакль.
Щільність часу, його спресованість або розрідженість. Побутовий час течії щоденного життя, коли важливі й необхідні подробиці побуту людей, накопичення цих подробиць, де логіка подій наголошується природною зміною годин, днів, тижнів, місяців, і в цьому є своя чарівність та образність. Або час умовний – із плину життя вихоплюється хвилина, година, і всі події збиті, спресовані у цю хвилину, в цю годину, а деталі укрупнено й наближено до метафори, символу.
Фото Капча