Сценічний час як дієвий чинник формування образних систем вистав українського театру 70-80-х років ХХ століття

В. Тендрякова «Весенние перевёртыши» (вистава «Весняна Мадонна», режисер В. Пацунов, художник М. Френкель, 1975). Повість В. Тендрякова насичена безліччю поетичних спостережень, вну- трішніх монологів головного героя – Дюшки. Наприклад, приходить до нього любов і народжується відчуття, що «... на вулиці за ці п’ятнадцять хвилин щось сталося. Небо не просто синє, воно тягне, засмоктує, здається, ось-ось піднімешся навшпиньки та й так залишишся на все життя. Сонце раптом кошлате, непричесане, весело-розбишацьке. <... > Й під ногами щось посапує, лопається, ворушиться, ніби стоїш не на землі, на чомусь живому, що знемагає від тебе»19.

Надалі, йдучи за авторською оповіддю, у підлітка народжується ненависть до жорстокості, зла, насилля, і герой відкриє для себе, що «... ніс у Санька сірий, дерев’яний, неживий. <... > Хотілося плакати, але не через страх перед Саньком і вже ж не від жалості до Миньки – так йому і треба! – від незрозумілого. Сьогодні з ним щось сталося. І Дюшка відчув навколо себе порожнечу – нема на кого спертися, нема за що вхопитися, живи сам як можеш. Як можеш?.. Земля здається хиткою. І стоїть перед очима Римка – легкі літаючі руки, кучеряве біля скронь волосся. І не прогнати з голови дихаючу животом жабку <. > і він ненавидить Санька! Все переплуталося. Що з ним зараз?.. «20.

У процесі духовного дорослішання хлопчина відчуває гостру потребу пізнавати та перетворювати світ. І він побачить хід часу, і Земля стане «сліпучо рудою», і буде «. терзатися за нікчемність усього людства, яке живе на загубленій Землі»21, й розмовляти з другом, загубленим у безмежності Всесвіту. А далі В. Тендряков у такій самій образній формі розкриє переживання підлітка через безкарність зла, байдужість оточення.

Ці виражені в образній формі роздуми, емоційні стани героя надають повісті поетичного характеру, поглиблюють філософське начало, створюють особливу атмосферу існування персонажів. Усі вони були збережені й в інсценуванні, і в спектаклі Київського ТЮГу, де стали основними подіями, їхнє образне рішення давало можливість розкрити становлення характеру головного героя, переконливо донести думку: особистість формується під впливом любові, в активному протиборстві зі злом.

. На чорному тлі сцени височать заготовлені для лісосплаву березові стоси. Переміщуючись у просторі, вони утворюють стіни школи, квартири, вулиці містечка. Водночас ажурна композиція з дерев’ яних зрізів робить штабелі на диво легкими, невагомими і надає їм якихось загадкових обрисів. Виникає поетично втілений образ ліричного світу Дюшки, світу його мрій. Цю картину доповнює й невидима для всіх стара гілка, котра здається хлопчикові «маятником всесвітнього часу».

З глибини сцени на крихітному острівці «випливала» береза в сріблястій павутині та золочена рама, а в ній – хлопчисько. Глядачеві одразу ніби говорили: «Ось він, герой цієї вистави. Струнке деревце-підліток. Рама – чистий аркуш його душі, на якому свої сліди залишать любов і ненависть, самотність і дружба, сумніви й відкриття». В експозиції вистави відразу було зауважено наявність двох світів – сфери внутрішнього «я» героя і довкілля.

Спочатку Дюшка (Л. Ігнатенко) нічим не вирізнявся серед своїх однолітків. Аж ось у його свідомості зринула дивна асоціація: однокласниця Римка схожа на Наталю Гончарову! Театр дає можливість побачити навколишній світ очима героя в ті хвилини, коли в його душі відбувається переворот.

. Дюшка задихається від несподіванки відкриття. Скоріше, скоріше перевірити: затемнення, дівочий сміх, сонячне світло, спів птахів, у промені прожектора – острівець з березою, а в рамі – Бертєнєва Римка. Так, вона – Гончарова!

А голоси птахів, зливаючись із дівочим сміхом і пушкінським рядком «Тебя мне ниспослал, тебя, моя Мадонна... «, наповнюють повітря. Дерев’яні мережива попливли ліворуч, праворуч, назустріч одне одному... Тепер у єдиному темпо- ритмі, у єдиному масштабі поетичності живе все: звуки, простір, Дюшка. І ми віримо в те, що «... на вулиці за ці п’ ятнадцять хвилин щось сталося. Небо, сонце, горобці, дівчатка – все як було і все не так».

Прагнучи наголосити напружений момент духовного прозріння героя – народження в його душі любові, – режисер у наступній сцені контрастно змінює темпоритмічний лад постановки.

. Знемагаючи від неробства і спеки, хлопці безцільно блукають вулицями. Сонце гріє так, що ліньки рухатися, говорити, думати. Біг часу ніби сповільнюється. Не знаходячи застосування своїм силам, один із хлопчаків знущається над малюком, чиї голова і руки затиснені між колодами. Але насильство не закінчується, зло множиться, викликаючи інше зло. Тому садистські розваги з жабою – не лише акт жорстокості. Це – вбивство. І саме тоді народжується в душі Дюшки ненависть.

Театр образно показує мить усвідомлення ним жахливої суті того, що відбувається – в його баченні жабу кидають у золочену раму, що висить на берЕзі. Змусивши хлопців завмерти в очікуванні Саньчиного кидка – своєрідний стоп-кадр – режисер зосереджує увагу глядачів на внутрішньому монолозі героя. «А ніс-бо у Санька сірий, дерев’яний, неживий», – ці слова карбуються у свідомості Дюшки і в нашій пам’яті. Тиша, всі завмерли у промені світла. І знову вибух – двобій Дюшки і Санька (Л. Марченко).

Вибудовуючи образну систему вистави, режисер виносив ряд епізодів на авансцену. Актора подавали «крупним планом», що давало змогу зосередитися на психологічному стані персонажа, на принципово важливих для нього питаннях буття. Поєднання різноманітних образно-стилістичних прийомів сценічної оповіді, чергування «спресованого» й «уповільненого» часу, моментів його «зупинок», – допомогли знайти ключ до створення сценічної поліфонії «Весняної Мадонни».

Необмежені можливості просторових та часових трансформацій літературних текстів, авторська присутність у кожній миттєвості опису подій, що відбуваються, найтонших душевних вібрацій персонажів, – привносили в театр прози пошуки зримого еквіваленту висвітлення головних подій вистави, видовищного способу розбудови драматичної дії.

Новітні підходи у взаєминах літератури і театру засвідчили сценічні прочитання режисером