Що треба знати батькам про вплив медійних засобів на особистість дитини (методичні рекомендації)

комп’ютерній мережі в режимі реального часу. Тільки в пошукову систему «Google» щоденно у світі надходить два мільярди запитів на чат [4]. В Україні, як свідчать результати соціологічного дослідження, цим займаються майже 50% молодих людей. Під час такого спілкування у багатьох із них виникає феномен «уявного друга». Це відбувається в ситуації, коли в дитини немає реальних друзів, можливостей для потаємного спілкування, відсутній постійний контакт з батьками. У результаті коло інтересів у таких підлітків звужується, перевага віддається діяльності, пов’язаній із комп’ютером, спілкування з реальними однолітками скорочується, відбувається посилення залежності від мережі Інтернет, створюються комп’ютерні співтовариства, у яких основною діяльністю стають комп’ютерні ігри. У чаті відбувається ідентифікація користувача з персонажем, формується рольова поведінка, самоствердження через силу та експансію. Розмитість моральних орієнтирів та духовних заповідей змушує підлітків балансувати між добром і злом. Та головна небезпека, що існує для тих, хто спілкується в чаті, – стати частиною віртуального світу, ігроманом.
Таким чином, неконтрольований перегляд медіазасобів, засобів ІКТ нерідко приводить до серйозних наслідків у формуванні дітей і підлітків. Вони уявляють себе героями переглянутих бойовиків, відповідно, вони потребують у житті гострих відчуттів, пережитих у грі. Адже щодня, щотижня, щомісяця дитина спостерігає по телевізору насилля, починаючи з суботніх мультфільмів і завершуючи фільмами жахів, грає в комп’ютерні ігри з подібним змістом, у неї відбувається духовне оніміння, зростає толерантність до антисуспільної поведінки, відсуваються на другий план сімейні цінності та моральні засади сімейних стосунків.
Батькам потрібно слідкувати за часом перебування дитини біля ТВ, комп’ютера, що негативно впливає на її фізичне, моральне і, насамперед, психічне здоров’я. Статистика свідчить, що для 40% дітей у віці від 6 до 12 років телевізор став головним засобом проведення дозвілля [2]. У багатьох із них формується телезалежність.
Чи існують вікові обмеження використання телебачення, комп’ютера? За даними ЮНЕСКО, 93% сучасних дітей 3-6 років дивляться на екран 28 годин протягом тижня, тобто близько 4 годин на день, що є неприпустимим. Тому дитячі невропатологи й психологи дають рекомендації батькам: дітям до трьох років телевізор дивитися взагалі не варто. А якщо в дитини є хронічні захворювання нервової системи – то до 5-6 років. Здорові діти 3-4 років можуть проводити біля телевізора 15 хвилин, 5-6-річні діти – 30 хвилин, молодші школярі 1-1, 5 години 2-3 рази протягом тижня. При цьому дорослим спочатку необхідно самим переглянути мультфільми й фільми, які вони хочуть показати дітям. До 7 років у дитячій свідомості немає захисного бар’єру від віртуальної агресії, лише після 12-и років діти вчаться розмежовувати віртуальну та дійсну реальність. Тому не рекомендується залишати дитину наодинці з телевізором, комп’ютером, адже сама вона захиститися від віртуальної агресії не здатна [12].
Окрім цього, батьки мають знати, що необмежене спілкування зі ЗМІ викликає у дитини інформаційний стрес: свідомість школяра, і без того переповнене навчальною інформацією, не справляється з обсягами позашкільних знань, які щороку збільшуються. Наслідки можуть бути різними, аж до соматичних порушень. У дітей, які довго перебувають біля екрану, спостерігається відставання в розвитку мовлення. Вони пізніше починають говорити, мало й погано розмовляють, їхнє мовлення є бідним і примітивним. Це викликано тим, що оволодіння мовленням у ранньому віці відбувається в безпосередньому спілкуванні дитини з дорослими, коли малюк не лише слухає слова, але й відповідає іншій людині, коли його залучено до діалогу; при цьому дитина бере участь у ньому не лише за допомогою слуху чи артикуляції, але й усіма своїми діями, думками, почуттями.
Електронні ЗМІ, комп’ютерні технології поступово витісняють традиційну гру, зокрема й колективну, яка так необхідна для розвитку дитини, призводять до роз’єднаності, самотності, порушення в дітей комунікативних навичок, особливо навичок взаємодії між собою. Ці навички важче за все створюються і руйнуються першими. Цікавий приклад у зв’язку з цим наводить М. В. Осоріна в статті з дитячої психології «Двоє крутять – один скаче…» [10]. Вона розповідає про експеримент, сутність якого полягала в тому, що біля школи протягом двох тижнів після занять щодня всі охочі навчалися скакати через мотузку. З’ясувалося, що сучасним дітям важко навчитися крутити мотузку в парі. Проблема полягала в тому, що діти не могли утримувати увагу на партнері і були здатні діяти з ним у спільному ритмі лише дуже короткий час. Розпадалася координація зору і руху руки, мотузка починала виписувати вензелі, бо кожний крутив її у своєму темпі, не звертаючи уваги на партнера й не помічаючи, що відбувається в результаті. Коли мотузку крутили два студенти, виявилося, що майже ніхто з дітей не розуміє, як потрібно підлаштуватися під ритм, щоб устрибнути у простір мотузки, яка рухається. Було очевидно, що проблема сучасних дітей полягала не у відсутності рухових навичок, а в невмінні вступати в контакт й утримувати його з партнером під час ігрової взаємодії. Саме тому батькам потрібно якомога частіше організовувати дітям колективні ігри, у яких вони самі брали участь у дитинстві.
Наявна ще одна проблема: дітям після довгого сидіння біля екрану важко сприймати інформацію на слух – вони не можуть утримувати в пам’яті окремі речення. Їм доводиться перечитувати їх по кілька разів для того, щоб вони зрозуміти зміст