+3 8(066) 185-39-18
fфесійні спілки, їх права та гарантії діяльності» забороняється втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, роботодавців, їх об’єднань у статутну діяльність профспілок, їх організацій та об’єднань [31].
Аналогічні норми щодо невтручання в діяльність організацій роботодавців та їх об’єднань містяться і в Законі України «Про організації роботодавців» [32].
Правовідносини соціального партнерства, як уже зазначалось, існують на принципах біпартизму і трипартизму. Принцип «трипартизму» закріплений в Конвенції № 144 «Про тристоронні консультації для сприяння застосування міжнародних трудових норм» 1976 та в Законі України «Про організації роботодавців». М. В. Лушникова та А. М. Лушников вважають, що термін «трипартизм» охоплює всі питання, які в єдиній системі соціального партнерства визначають структуру, функціонування і прерогативи різних сторін у виробничих відносинах, мирні взаємовідносини між ними (двосторонні колективні договори, тристоронні консультації і переговори між урядом, роботодавцями та працівниками у прийнятті рішень на підприємстві та інше) [14].
У державному законодавстві принцип трипартизму також було закріплено в Указі Президента «Про Національну тристоронню соціально-економічну раду», що визначив сторони правовідносин соціального партнерства (діалогу) та закріпив положення про те, що Національна тристороння соціально-економічна рада (далі – Національна рада) як постійно діючий орган утворюється з представників Кабінету Міністрів, об’єднань підприємців та професійних спілок [35]. О. Заржицький констатує, що «з 1993 року Генеральні угоди укладалися між Кабінетом Міністрів і об’єднанням профспілок, а починаючи з 1997 року також за участю об’єднань роботодавців» [6, с. 54].
В свою чергу, статті 2, 3 Закону України «Про колективні договори і угоди» передбачають укладення колективних договорів та угод на двосторонній основі, та, таким чином закріплюють принцип біпартизму. Так, ст. 3 відповідного нормативно-правового акту визначає, що «колективний договір, угода укладаються між власником (об’єднанням власників) або уповноваженим ним органом, з однієї сторонни, і профспілкою (на генеральному рівні виключно об’єднанням профспілок) чи іншими уповноваженими на представництво трудовим колективом органами, а у разі їх відсутності – представниками трудящих, обраними і уповноваженими трудовим коллективом» [30].
Г. А. Трунова констатує той факт, що «Практика показала», що в Україні діє принцип трипартизму. Проте окремі елементи біпартизму присутні в соціально-трудових відносинах (наприклад, розробка і укладення
колективних договорів на рівні підприємства), що не виключає принципу трипартизму, відповідно до якого здійснюється соціальне партнерство в Україні. На рівні підприємства соціальне партнерство будується під впливом
принципу трипартизму, адже при укладенні колективного договору сторони включають до його змісту норми колективних угод, які були укладені на тристоронній основі [25, с. 49]
Таким чином, на державному рівні для правові відносин соціального партнерства діє як принцип трипартизму, так і біпартизму. Але основним слід вважати принцип трипартизму, адже правовідносини соціального партнерства завжди повинні ґрунтуватися ни тристоронній основі, оскільки державне регулювання ніхто не відміняв.
Наступним принципом правовідносин соціального партнерства є принцип багаторівневого співробітництва, який закріплюють Рекомендація Міжнародної організації праці щодо консультацій та співробітництва між державною владою та організаціями підприємців і працівників у галузевому та в національному масштабі 1960 р. № 113, п. 4 якої визначає: «загальною метою таких консультацій і співробітництва має бути сприяння взаєморозумінню та добрим відносинам між державними органами влади й організаціями роботодавців і працівників, а також між цими організаціями, з метою розвитку економіки в цілому або її окремих галузей, поліпшення умов праці та підвищення життєвого рівня» [40], пункт 4 Рекомендації Міжнародної організації праці № 163 «Про сприяння колективним переговорам» 1981 року, застосування положень якої «може забезпечуватися національним законодавством, колективними договорами, арбітражними рішеннями чи будь-яким іншим способом, що відповідає національній практиці» [41], що забезпечує в країнах, де колективні переговори проводяться на декількох рівнях, обов’язок сторін на переговорах забезпечувати координацію між цими рівнями. Закон України «Про колективні договори та угоди», який передбачає існування чотирьох рівнів соціального партнерства, а сааме: державного, галузевого, регіонального та виробничого [30].
Принцип добровільного і рівноправного партнерства визначає характер правових відносин між соціальними партнерами. Він закріплений в Конвенції Міжнародної організації праці № 98 «Про право на організацію і на ведення колективних переговорів» 1949 р. [36], в Конвенції № 144 «Про тристоронні консультації для сприяння застосування міжнародних трудових норм» 1976 р. [39], Конвенції № 87 «Про свободу асоціації і захист права на організацію» [37], яка надає профспілкам і організаціям роботодавців рівні права на свободу асоціацій і рівний захист від порушень відповідного права. Принцип добровільності закріплює Закон України «Про колективні договори і угоди». Добровільність участі в системі соціального партнерства проявляється в тому, що сторони незалежно від волі будь-яких третіх осіб обирають форму співробітництва і визначають ступінь взаємодії. А зміст рівноправності полягає у наділенні рівними правами представників працівників і роботодавців у сфері соціально-партнерських відносин.
Наступний принцип обов’язковості і належного виконання колективних угод, укладених в результаті колективних переговорів, закріплений в Рекомендації Міжнародної організації праці № 91 «Про колективні договори» 1951р., яка визначає, що «під «колективним договором» розуміють усяку письмову угоду щодо умов праці та найму, яка укладається, з одного боку, між роботодавцем, групою роботодавців або однією чи кількома організаціями роботодавців та, з другого боку, однією чи кількома представницькими організаціями працівників або, за відсутності таких організацій, – представниками самих працівників, належним чином обраними і уповноваженими згідно