Соціально-правовий захист інвалідів по зору

Проблемність державної політики в галузі зайнятості інвалідів навіть призводить до того, що роботодавці зацікавлені не у праці інваліда, а лише у використанні його трудової книжки, за яку пропонують мінімальну заробітну плату, незалежно від освіти та досвіду роботи, чим в черговий раз принижують гідність людини. Так функціонують тіньові схеми, здійснюється, ніби законодавчо врегульована, «втеча» роботодавців від податків та штрафних санкцій, що, в свою чергу, породжує суцільну корумпованість у правовій європейській державі.

У радянські часи більшість інвалідів по зору були працевлаштовані в Українському товаристві сліпих, хоча й тоді особисті здібності інвалідів практично не враховувалися. За останні роки чисельність інвалідів, працюючих на підприємствах УТОС, скоротилася у чотири рази. Робота на них є непрестижною і в більшості випадків – малооплачуваною. Водночас переважна більшість сліпих позбавлена будь-якого вибору роботи. Зокрема це породжує колосальну соціальну пасивність, відчуття залежності від роботодавця, комплекс неповноцінності, меншовартості. Разом з тим відсутня система підготовки управлінських кадрів з числа людей з вадами зору. Як наслідок – незрячі виявляються все менше здатними до самоуправління всередині свого Товариства.

Крім того, держава жодним чином не сприяє професійній підготовці незрячих. На відміну від інших цивілізованих країн, в Україні немає жодного центру професійної підготовки людей з глибокими вадами зору. Існуючі ж заклади професійної підготовки інвалідів категорично відмовляються займатися професійною підготовкою (перепідготовкою) сліпих та слабозорих. У школах-інтернатах для сліпих та слабозорих дітей не проводиться достатня системна робота з профорієнтації старшокласників, а це, в свою чергу, є однією з вагомих причин неконкурентоздатності інвалідів з вадами зору на ринку праці.

Протягом кількох десятиліть через структури Українського товариства сліпих інваліди по зору забезпечувалися деякими засобами реабілітації – спеціальними годинниками, магнітофонами для прослуховування аудіокниг, тростинами для орієнтування. З 2007 року таке забезпечення повинні здійснювати органи соціального захисту. Проте відмінивши одну систему забезпечення, іншу фактично не створили. Так, у минулому році взагалі не було закуплено ні магнітофонів, ні тростин. Місцеві органи соціального захисту повинні формувати заявки для централізованих закупок, але потреб інвалідів по зору вони не знають, оскільки такою роботою раніше не займалися.

Підставою для отримання засобу реабілітації має бути індивідуальна програма реабілітації (ІПР), розроблена МСЕК. Але більшість сліпих проходила МСЕК багато років тому, коли таких програм взагалі не було. І ось тепер заради отримання годинника вартістю 25 гривень їм пропонують ще раз засвідчити інвалідність. Проходження МСЕК для отримання ІПР є вкрай виснажливою для інваліда по зору справою, і заради кожного досить дешевого засобу реабілітації робити це явно недоцільно. З іншого ж боку, в Україні відсутня система торгівлі такими товарами, і придбати їх просто ніде. У підсумку, забезпечення засобами реабілітації різко погіршилося.

Затверджений Кабінетом Міністрів перелік засобів реабілітації інвалідів по зору багато років залишається практично незмінним, хоча нові технології відкривають революційні можливості реабілітації сліпих. Так, сучасний мобільний телефон може бути обладнаний мовною програмою, що не тільки озвучує всю інформацію на дисплеї, а й дозволяє виходити в Інтернет і читати web-сторінки. Вже у стадії впровадження знаходиться технологія орієнтування сліпих за допомогою супутникових систем навігації GPS та мобільного телефону, що відкриває ще ширші можливості реальної безбар’єрності для сліпих. Але мобільний телефон не визнано засобом реабілітації сліпих, хоча у такій якості його визнано для інвалідів по слуху.

Потреба у тих чи інших засобах реабілітації (наприклад, у диктофонах) визначається не тільки рівнем втрати здоров'я, який фіксує МСЕК, а й змінами у соціальному бутті інваліда, наприклад вступом до ВНЗ. Тому, на відміну від засобів медичної реабілітації, потреба у засобах соціальної реабілітації повинна була б визначатися органами соціального захисту або уповноваженими ними структурами.

Загальне суспільне відсторонення від проблем сліпих є чи не найвиразнішою ознакою сьогодення. У більшості випадків держава, надаючи фінансову підтримку Українському товариству сліпих, вважає себе вільною від подальшого соціального захисту інвалідів по зору.

Інваліди по зору жорстко дискриміновані при захисті своїх прав. Сліпому важко ознайомитись з діючим законодавством. Про проблеми доступності до друкованої та електронної інформації вже говорилося, але й отримати елементарну телефонну довідку у тих чи інших установах часто неможливо, хоча це повинно безпосередньо вимагатися законодавством з метою захисту прав інвалідів.

Якщо ж сліпий потрапив до певної установи, йому пропонують знайти десь у коридорі на стіні перелік документів, які він повинен зібрати. Збирання ж незліченних довідок для отримання звичайної соціальної допомоги перетворюється на нездоланну проблему, якщо ти не бачиш. При цьому законодавство дозволяє чиновнику не приймати заяву, доки не будуть зібрані усі документи. Відповідно, знедолена людина не зможе отримати допомогу, поки не здолає усіх пекельних страждань. Полегшити ситуацію може хоча б така проста зміна порядку отримання пенсії чи державної допомоги, коли датою звернення вважатиметься день подачі заяви з подальшим збором документів і відповідним реагування. Є й така зарубіжна практика, коли державна установа сама розсилає відповідні запити, звільняючи інваліда від ходінь по муках.

Написання самої заяви вже є великою проблемою, оскільки чиновник посилається на заборону допомагати у цьому процесі. Навіть вчинення підпису під документом для сліпого є