Специфіка культурологічного знання

 

Мета: з’ясувати предмет і методологію культурологічного знання; визначити завдання курсу “Культурологія” у підготовці сучасного спеціаліста; схарактеризувати основні культурологічні категорії; прослідкувати основні етапи історії розвитку культурологічного знання; розкрити зміст провідних культурологічних теорій.

 

1. Предмет і завдання курсу. Методологія культурологічної науки.
2. Основні культурологічні категорії.
3. Культурологія як тип соціальної теорії. Школи, напрями і культурологічні концепції.

 

1. Гуревич П.С. Философия культуры. – М., 1994.
2. Каган М.С. Философия культуры. – Спб., 1995.
3. Бокань В. Культурологія: Навч. посіб. – К.:МАУП, 2000.
4. Історія і теорія світової і вітчизняної культури. – К., 1993.
5. Культурология. Основы теории и истории культуры: Учеб пособие. – Спб., 1996.
6. Культурология: Учеб. для студ. тех.вузов / Н.П.Багдасарьян и др. – М., 1999.
7. Культурология: Учеб. пособие для студ. негуманитарных спец. /В.И.Добрынина, М.С.Киселёва. – М., 1993.
8. Культурология. ХХ век.Антология. – М., 1995.
9. Культурология: Словарь. – Спб., 1997.
10. Культурология: Учеб. пособие для студ. вузов / Под. ред. В.И.Добрынина. – Ростов-на-Дону, 1998.
11. Ницше Ф.Воля к власти. – М., 1994.
12. Тойнби А. Постижение истории. – М., 1991.
13. Тейлор Э. Первобытная культура.
14. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М.М.Закович, І.А.Зязюн та ін.; За ред. М.М.Заковича. – К., 2000.
15. Шевнюк О.Л. Культурологія: Навч. посіб. – К., 2004.
16. Шпенглер О. Закат Европы. – М., 1993.
17. Энциклопедический словарь по культурологии. – М., 1997.
18. Ясперс К. Смысл и назначение истории – М., 1994.

 

Наприкінці ХХ ст. почалося розмежування, уточнення та поглиблення розуміння світоглядних дисциплін, а також виокремлення напрямів, що поєднують ознаки філософських, мистецтвознавчих, літературознавчих, театрознавчих та інших знань; на їх базі почала формуватися своєрідна галузь і напрям наукових досліджень – культурологія. Вона узагальнює й зводить до спільного знаменника понятійний апарат, об’єднує культурно-мистецькі дисципліни, надає можливість науковцям цілісно осягнути культурологічне сприйняття світу і діяльності людства.

Культурологічний підхід до вивчення естетичних явищ, культурних процесів – не сучасний винахід, його використовували ще наші попередники, але вони вивчали переважно окремі види культуротворчої діяльності, що не давало змоги сприймати розвиток культури як цілісний процес.

Культуру як окрему галузь вивчали ще з античних часів. Вона досліджує притаманну їй специфіку в різних галузях наук, зокрема археології, археографії, етнографії, психології, історії, соціології, мистецтвознавстві тощо. Але лише на початку ХХ ст. почали робити спроби узагальнити ці дисципліни, наблизитися до синтетичного розуміння терміна “культурологія” і ввести його в науковий обіг. Першим це зробив американський учений Леслі Уайт (він і ввів термін “культурологія” в науку). Його послідовниками в цьому напрямі були європейські науковці. Окремі опосередковані спроби трактування культурологічних концепцій робили Фрідріх Ніцше, Освальд Шпенглер, Василь Розанов, Микола Бердяєв, Федір Достоєвський, Іван Франко, Павло Флоренський та інші. Вони переважно спиралися, з одного боку, на філософські засади, з другого боку – на художньо-образне осмислення культури в мистецьких творах, що давало змогу осягнути філософсько-культурні явища як феномен цілого. Цим проблемам приділяли увагу також науковці, які наголошували на ролі й значенні культурного феномена в розвитку наукових досягнень та етичних засобів їх реалізації в суспільстві. Зокрема, подружжя П’єр і Марія Кюрі, Володимир Вернадський, Петро Капиця та Андрій Сахаров підкреслювали: низький культурний рівень науковця призводить до того, що досягнення науки можуть змінити культурну домінанту з позитивної на негативну. Наприклад, це сталося з ядерною енергією: передбачалося, що вона служитиме людям , а в результаті  створена атомну бомбу.

Особливості й труднощі становлення культурології як науки спричинені її багатоплановістю, адже вона – багатовимірний феномен. Відомо багато визначень культурології. Щоб дати найбільш ґрунтовне, слід мати на увазі, що культурологія – це комплекс дисциплін, що вивчають культуру по історичній вертикалі її розвитку, соціальному функціонуванню з визначенням кінцевого результату системності культурного феномена; по-друге, культурологія – це сукупність дисциплін, що вивчають культуру і намагаються осягнути її як цілісне явище з урахуванням надбань супутніх дисциплін, а також з позиції національних регіональних особливостей в їх історичному розвитку; по-третє, культурологія – це самостійна наукова дисципліна в системі соціально-гуманітарних знань.

 

Отже, культурологія (лат. cultura + грецьк. logos) – гуманітарна наука, яка вивчає культуру як цілісність, її закономірності розвитку і функціонування, структуру і динаміку, взаємозв’язки і взаємодії з іншими сферами матеріального та духовного життя.

 

Серед основних завдань культурології можна виділити такі:

• аналіз культури як системи культурних феноменів;
• виявлення ментального змісту культури;
• дослідження типології культур;
• розв’язання проблем соціокультурної динаміки;
• вивчення культурних кодів та комунікацій.

 

Про предмет культурології в системі наукового знання у світі і вітчизняній науковій думці  єдиний підхід ще тільки формується. Оскільки зарубіжна наукова думка трактує поняття культури переважно в науковому, а саме соціально-етнографічному розумінні, то прямої аналогії вітчизняним дослідникам-культурологам не існує, бо вітчизняна наукова традиція пов’язує поняття культури перш за все з художньою і просвітницькою практикою. У вітчизняній науковій літературі 90-их років погляди вчених на предмет культурології можна поділити на дві групи:

1. Ізоляціоністська, або локальна, згідно з якою у культурології свій, не схожий на інші науки підхід до предмета вивчення.
2. Інтеграційна – в основі цієї точки зору лежить переконання, що культурологія – це синтез соціальних і гуманітарних знань про культуру. Вчені, які входять до даної групи, розуміють культурологію як синтетичну сферу знання,