Специфіка культурологічного знання

До антропологічного підходу в поясненні процесів розвитку культури вдавалися як представники раціоналістської школи, так й ірраціоналісти. Раціоналістичну школу в культурології започаткували ще французькі просвітителі, які трактували культурність майже як синонім розумності і пов’язували розвиток культури із досягненнями в сфері науки, мистецтва й просвітництва. Своєї вищої форми розвитку раціоналістичний напрям досяг у Георга Гегеля – видатного німецького мислителя. Його ідеї про роль розуму в розвитку культури правомірно називають “надраціоналістичними”. Він побачив логіку в усій сукупності культурно-історичних процесів і вважав культуру характеристикою зрілості людського розуму.

Серед наукових праць представників антропологічної концепції ХХ ст. найдосконалішими постають дослідження поляка Броніслава Малиновського, американців А. Кребера і Ф. Клакхона. Так, зокрема, Б.Малиновський пов’язував виникнення і розвиток культури із задоволенням людських потреб (первинних – тобто спрямованих на продовження роду та забезпечення його життєдіяльності, похідних – пов’язаних із виготовленням і вдосконаленням знарядь праці, та інтеграційних, що проявляються у необхідності згуртування і об’єднання людей. 

Ірраціоналістичні уявлення про сутність культури сформувались у теорії “філософія життя” німецького науковця Фрідріха Ніцше, француза Анрі Бергсона, працях екзистенціалістів – німця Карла Ясперса, французів Жана Поля Сартра, Альбера Камю. Наприклад, Ф.Ніцше всі процеси, що відбуваються в світі, розглядає як різноманітні прояви “волі до влади”. На його думку, світ, людина й історія її розвитку, а також культура є ірраціональними за своєю природою. Центральне поняття всієї філософії Ніцше – життя. Життя розуміється то як біологічне явище, то як суспільне діяння, то як суб’єктивне переживання. Основою життя є воля, а життя є проявом волі до влади. “Волю до влади” Ніцше розглядає як космічне начало, основу і рушійну силу світового процесу, в тому числі й культури.

Структуралістська теорія культурології формувалася як антитеза екзистенціальній спрямованості науки про культуру і базувалася на методах сучасного мовознавства та семіотики (вивчення соціокультурних процесів як системи висловлювань, культурних текстів і культурних мов, яке здійснюється лінгвістичними методами). Структуралізм базується на таких уявленнях: культура є сукупністю знакових систем і культурних текстів. Саме так трактує культуру французький структураліст Клод Леві-Строс, який розробив структуральний метод для дослідження формальних структур людської ментальності. Для досліджень культури він застував теорію інформатики та методи структурної лінгвістики. Основну увагу Леві-Строс приділив вивченню процесу виділення людини з природи і переходу її до культури. Тому об’єктом його дослідження стала культура первісного суспільства. Леві-Стросу належить також теорія про два типи культур: відкриті або  “гарячі” й закриті або “холодні”. Суспільства, що легко всотують у себе впливи інших культур, досягли високого рівня розвитку техніки, Леві-Строс називає відкритими (“гарячими”), вони орієнтовані на максимальне споживання. Закриті („холодні”)  спільноти людей майже не сприймають впливів інших культур, слабо  розвинені в індустріальному плані, задовольняються переважно тим, що дозволяє їм вижити, і не прагнуть зростання життєвого комфорту. 

Естонський вчений Юрій Лотман застосував методи вивчення мови для дослідження творів мистецтва як знакових систем. Він зміг реалізувати пізнавальні можливості семіотичного підходу шляхом тлумачення значень і смислів окремих культурних феноменів за допомогою їхньої внутрішньої будови і зв’язку з соціокультурним контекстом існування. Представниками структуралізму у культурології також є французькі вчені М. Фуко, Ж. Дерріда, Р. Барт.

У сучасній західній культурології значного поширення дістав соціологічний напрям, який ставить за мету розробку системного підходу до аналізу культури шляхом співвідношення останньої з іншими соціальними явищами. Поняття культури в межах цього напряму охоплює не все життя суспільства, а лише одну з його сторін. Найяскравішим представником цієї теорії є французький філософ і соціолог Еміль Дюркгейм. Він вважав, що соціальне домінує в людині над індивідуальним, переважає його. Воно складає особливу соціальну реальність, яку Дюркгейм пізніше ототожнював з Богом. Суспільство він уявляв як інтегроване ціле із підпорядкованими і взаємопов’язаними частинами. Особливу увагу він надавав проблемі дослідження ролі, призначення, форм і соціальних функцій колективної свідомості. Ключова проблема – солідарність, яку він вважає найбільш значимою цінністю. Дюркгейм намагався осмислити зв’язки, що об’єднують людей, і вважав, що якщо в архаїчному суспільстві солідарність була механічною через низький культурний рівень людини, то сучасне суспільство, засноване на диференціації суспільних функцій, створює передумови для виникнення органічної солідарності. Він вірив, що створення соціальних корпорацій і впровадження у соціальне життя нових культурних норм – шлях до вищої солідарності. Представниками соціологічної концепції є також російські філософи П. Сорокін та М. Данилевський.

Витоком, який зумів об’єднати різні погляди на розкриття сутності культури, став діяльнісний, або технологічний, підхід, котрий дав змогу створити різноманітні моделі культури як цілісної системи. Згідно з цим підходом культура трактується як процес і наслідок людської діяльності. Першими цей напрям почали розвивати зачинателі натуралістичної теорії у ХVІІ – ХVІІІ ст. Його представники (Ж.-Ж. Руссо та ін.) розуміли культуру як результат діяльності людей, спрямованої на обробку і перетворення того, що дано безпосередньо природою. Пізніше в межах цього підходу утворилося багато напрямів, найпоширенішими серед яких є дві концепції.