Специфіка культурологічного знання

Методологія культурології. Вітчизняні культурологи найчастіше звертаються в своїх дослідженнях до методів філософії, логіки, соціології, мовознавства, психології, історичних методів, а також до аналітичних процедур міждисциплінарного плану – структурно-функціонального підходу, методу моделювання тощо. Спробуємо, базуючись на другому підході, визначити предмет культурології. 

Предмет культурології – суть культури, об’єктивні закономірності світового і національного культурного процесів, пам’ятники та явища матеріальної й духовної культури, чинники і передумови, які зумовлюють виникнення, формування й розвиток культурних інтересів і потреб людей, їх участь у примноженні, збереженні й передачі наступним поколінням культурних цінностей.  Як бачимо, культурологія акцентує змістовий бік спільної діяльності й життя людей, і це її відрізняє від соціології. Від природознавства культурологію відрізняє увага до створених працею людей об’єктів та процесів. І якщо соціальна філософія – наука про зміст індивідуального і суспільного буття, історія – теорія про події й діяльнісний зміст суспільного буття, то культурологія досліджує конкретно-історичні форми цього буття, які включають у себе як формоутворюючі елементи культурно-історичного типу, так і зміст регулюючих та впорядковуючих ці типи систем цінностей і технологій діяльності.

Виходячи з державних стандартів культурологічної підготовки студентів, навчання слід спрямовувати на вивчення основних понять теорії культури, ознайомлення з основними напрямами, школами й теоріями у світовій і вітчизняній культурології, знання основних етапів та закономірностей розвитку світової і вітчизняної цивілізації і культури, у тому числі сучасних проблем збереження й найбільш ефективного використання культурної спадщини.

Спеціалісту інженерно-технічного профілю відповідно до цих стандартів потрібно знати вихідні поняття і терміни культурології, найважливіші школи і концепції світової та вітчизняної культурології, характеристики основних етапів розвитку культури в історії людства. Він також повинен уміти орієнтуватися у культурологічній, художньо-естетичній і моральній проблематиці й поводити себе у житті згідно з вимогами, що ставляться до культурної, інтелігентної та професійно грамотної особистості.

 

Категорії культурології – це її основні наукові поняття. Вони розглядають  сутнісні сторони культури і духовний світ людини. Категорії культурології поділяють на внутрішньоструктурні, а також на ті, котрі пов’язують культуру як цілісне утворення з іншими суміжними науками.

а) внутрішньоструктурні категорії культурології – культурні об’єкти (культурні риси, артефакти, культурні композиції); культурні процеси (генеза, формування, функціонування, розповсюдження, змінність, відтворення культури); культурні цінності (вітальні, матеріальні, меморіальні, художні, моральні, релігійні); культурні норми (правила, стандарти, зразки, канони, традиції, етика, естетика, стиль, мода, культура праці й споживання, побуту, дозвілля); культурне середовище (штучне предметно-просторове середовище життєдіяльності – окультурені території, населені пункти, споруди, приміщення, соціально-інформаційне середовище взаємодії); суб’єкти культури і їх стійкі утворення (особистості, сім’ї, родичі, соціально-функціональні групи і колективи, класи, касти, стани, соціуми, співтовариства, етноси, нації, людство).

б) друга група категорій  розташована на межі  культурології і інших наук – суспільство і культура, соціодинаміка культури, цивілізація і культура, наука, техніка, культура тощо.

 

Школи, напрями і культурологічні концепції. Актуалізація проблем збереження духовності та культурних цінностей у останній чверті ХХ ст. зумовила звернення різних наук до вивчення сутності та функціонування такого феномена, як культура. Вдаючись до історії проблеми, слід зазначити, що на Заході дослідження в галузі культури були пов’язані, передусім, із досвідом таких окремих наук, як етнографія, історія, мистецтвознавство, що знайшло свій вияв у пріоритеті антропологічного, або функціонального, підходу до вивчення культури. Згідно з цим підходом виникнення і розвиток культури пов’язується з потребами людства. Взагалі, важливим елементом культурології як системи знань є культурантропологія, що вивчає конкретні цінності, форми зв’язку, реальні результати культурної діяльності в їх динаміці, механізми передачі культурних навичок від людини людині. Тому, хто вивчає культурологію важливо зрозуміти, що стоїть за фактами культури, які потреби виражають її конретні історичні, соціальні й особистісні форми. Історичний розвиток уявлень про культуру сам по собі не “підводить” до культурології, це робить культурантропологія.

Складовими частинами формування цього підходу можна вважати теорії представників еволюційної  культурологічної школи – англійців Герберта Спенсера, Едуарда Тайлора та американця Льюїса Моргана. Еволюціоністи вважали, що культура розвивається по прямій висхідній лінії, від простого до складного, і цей процес є безперервним. Вадою їхніх міркувань виступала абсолютизація принципу неперервності історичного розвитку. 

Плідним напрямом у межах антропологічного підходу можна вважати циклічну концепцію (її розробляли німецький філософ Освальд Шпенглер, англієць Арнольд Тойнбі). Згідно з циклічною теорією культура представлена окремими локальними типами, які розвиваються циклами, тобто проходять аналогічні стадії виникнення, зростання, зламу і розкладання. Культура розвивається шляхом коловороту згаданих локальних типів, що приходять на зміну один одному. Зокрема, теорія О.Шпенглера, викладена у його знаменитій праці “Занепад Європи”, трактує кожну культуру як “живий організм”, що має свою історію. Він заперечував існування загальнолюдської культури, доводячи, що всесвітня історія складається з історії восьми замкнених у своєму розвитку великих культур. До таких культур учений відносив китайську, індійську, єгипетську, аполлонівську (греко-римську), візантійсько-арабську, західноєвропейську (фаустівську) і культуру майя. На історичну арену виходить російсько-сибірська культура, яка перебуває у стадії