Специфіка культурологічного знання

розподілу.

Зрозуміло, що цим визначенням не вичерпується багатогранний і складний світ культури, але  все ж воно дає змогу з’ясувати основний зміст культури як із пізнавального (гносеологічного), так і з оцінного (аксіологічного) боку. Український вчений А.Свідзинський у ґрунтовному дослідженні „Культура як феномен самоорганізації” трактує культуру як процес подолання зла творчістю, розуміючи під злом бездіяльність, інертність і бездуховність окремих людей.

Структура культури. Культуру   умовно поділяють на матеріальну і духовну. При цьому теоретики, як правило, висловивши кілька загальних фраз із приводу матеріальної культури, надалі всю увагу зосереджують на аналізі духовної. До певної міри це виправдане, бо сфера духовної культури значно багатша, багатоманітніша і справді є основною формою існування культури.

Покажемо структуру культури за допомогою схеми:

 

КУЛЬТУРА

МАТЕРІАЛЬНА:ДУХОВНА:

1.Житло1. Мова

2.Транспорт 2.Освіта 

3.Знаряддя праці3.Виховання

4.Їжа4. Наука

5.Техніка5. Філософія

6.Комунікації 6. Релігія

7.Речі повсякденного вжитку7. Право

8.Засоби виробництва8. Мистецтво

9. Одяг 9. Мораль

10. Ідеологія

11.Звичаї, обряди

 

Цікаво, однак, те, що ні поділ культури на матеріальну і духовну, ні розуміння самої суті матеріальної та духовної культури не є усталеними. Культурологи висловлюють із цього приводу різні точки зору. Одні вважають духовною культурою наслідки духовного виробництва людства, інші зараховують до нього й саме духовне виробництво. Одні ототожнюють матеріальну культуру з матеріальним виробництвом, інші – зі способом виробництва загалом, укладаючи сюди і частину науки, зокрема технічні знання, які застосовуються у виробництві. 

Про що це свідчить? Про те, що поділ культури на матеріальну і духовну відносний. По-перше, вони не існують цілком відірвано одна від одної, а становлять єдину систему культури як її складові частини. По-друге, цінності  матеріальної  культури завжди містять у собі певний елемент духовної культури через їх художнє оформлення (наприклад, житло, одяг, речі домашнього вжитку тощо). В свою чергу, цінності духовної культури базуються на матеріальній основі (кіно, книги, художні картини, телебачення тощо). По-третє, сучасна цивілізація визначила досить стійку тенденцію в розвитку культури – інтеграцію її складових частин. З одного боку, швидко розвивається і збагачується матеріальна сторона духовної культури – преса, радіо, телебачення, кіно, комп’ютерна та інша сучасна техніка, що використовується у цих видах мистецтва; з другого – спостерігається все більше насичення виробів матеріальної культури духовними цінностями (наприклад, сучасні автомобілі, побутові речі, житло тощо).

Деякі культурологи виділяють в окрему структурну частину художню культуру (мистецтво). З точки зору вивчення специфіки художньої культури як наслідку художньо-образної діяльності людини і такої ж практики людства взагалі доцільність цього виокремлення цілком обґрунтована.

Є й інші підходи до питання про структуру культури – за її функціями в суспільстві, організаційними формами існування (держава, церква, школа), за рівнями (особистісний та суспільний) тощо.

Функції культури. Складний і багатоплановий характер культури як суспільно-історичного явища зумовлює її поліфункціональність. Серед розмаїтих функцій, які виконує культура у суспільному житті, можна виділити кілька найбільш суттєвих.

1. Пізнавальна функція полягає в тому, що культура розкриває перед людиною досягнення людства в історичному пізнанні світу. Через культуру, яка об'єднує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина пізнає світ та саму себе. Кожен етап пізнання є сходинкою до храму культури. Так, через казки людина розвиває здатність сприймати і переживати уявне як дійсне, вчиться розрізняти на конкретно-образному рівні добро і зло, правду і кривду. Історичні знання формують розуміння історичного процесу, виховують усвідомлення причетності до свого народу, нації, людства. Філософія закладає логічний та методологічний фундамент осмислення індивідом законів буття й сенсу свого життя. Великим культурологічним потенціалом наділені також природничі та технічні науки, оскільки вони озброюють людину знаннями про природу і досягненнями цивілізації. Проте поступ цих наук може створювати й загрозу технократизації людського мислення, дегуманізації змісту пізнавальної діяльності.

2. Світоглядна функція культури проявляється у тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму всю сукупність чинників духовного світу особи – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд забезпечує органічну цілісність елементів свідомості через сприйняття та розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. Слід відзначити також, що і світоглядне мислення, і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст із міфології, згодом із релігії й, нарешті,  із наукового пізнання, тобто з тих форм суспільної свідомості, що становлять зміст культури. Отже, культура і світогляд перебувають у діалектичній єдності.

3. Комунікативна функція зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на цій основі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю функцію культура виконує за допомогою складної знакової (символічної) системи, яка зберігає досвід поколінь у словах, поняттях, формулах науки, обрядах релігії, засобах виробництва, предметах споживання. При цьому одні символічні форми мають яскраво виражений загальнолюдський зміст, інші – національний, регіональний, релігійний. Таким чином, символічний зміст культури, забезпечуючи живий зв’язок поколінь, закладає міцний фундамент для становлення духовності людини, розширення її контактів із навколишнім середовищем.

4. Нормативно-регулююча функція культури реалізується через