Специфіка культурологічного знання

Для створення культурних текстів (артефактів) слугує мова культури, яка утворюється знаками, символами, формами і текстами культури. Мова – ядро системи, оскільки вона дає змогу людям вступати у комунікативні зв’язки й орієнтуватися у культурному просторі. Мова культури забезпечує збереження й передачу інформації від покоління до покоління. Саме в семантичному полі мови культури відбувається накопичення, оформлення в текст, а потім за допомогою різноманітних систем (приміром, методів герменевтики, тобто науки, що вивчає стародавні тексти, або семіотики – науки, що вивчає властивості знаків і знакових систем) – дешифрування й декодування інформації, закладеної в глибинних структурах культури та свідомості.

Як особливі мови у культурі задіяні акти людської поведінки, художні образи різних видів мистецтва, обрядові та церемоніальні ситуації, системи норм і табу, особливі смислові конструкції у філософських, релігійних і наукових творах, символічні риси будь-яких матеріальних продуктів культури. Тому проблема мови культури – це, перш за все, проблема розуміння, проблема ефективності культурного діалогу як по вертикалі (тобто діалогу між культурами багатьох епох), так і по горизонталі, (тобто діалогу багатьох культур, що співіснують в одному часі). Нова інформація асимілюється шляхом співвіднесення з тим, що вже відоме, новий досвід поєднується з уже набутим. Чим більшим стає діапазон знань або мов людини, тим глибше її розуміння світу. Через поліфонізм (багатозвучність) мов нам відкривається поліфонізм буття, оскільки мови являють різні способи мислення та сприйняття світобудови.

Стиль культури. Американський культуролог Альфред Кребер поставив свого часу питання про визначення стилів загальнолюдської культури. Вчений вважав, що стиль властивий усім великим культурам і їх основним формам, поширюючи поняття стилю на науку, ідеологію, мораль та спосіб життя. Визначають стиль епохи геніальні особи, які вносять істотний вклад у розвиток тієї чи іншої галузі культури. Володіючи значним етнографічним матеріалом, американський науковець зробив вдалу спробу узагальнити різні стилі локальних культур і сформулювати концепцію стилів загальнолюдської цивілізації. На його думку, стиль культури – це спосіб життя, система світобачення, дотримання певних неписаних норм і правил творення і співжиття.

Крім того, є поняття художніх стилів (або стилів мистецтва). Це вужче поняття, оскільки воно стосується лише однієї, хоч і такої багатющої сфери духовної культури людства, як мистецтво. Мистецтво (або художня творчість, художня культура) – це специфічний спосіб людської діяльності, що відображає навколишню дійсність та людську свідомість у художніх образах і є одним із засобів естетичного оволодіння світом.

Існує багато видів мистецтва. Основними серед них є ті, що увійшли у наступну класифікацію:

1.Художня література.

2.Тонічне або звукове мистецтво (музика, поезія)

3.Образотворче мистецтво (живопис, графіка, скульптура)

4.Просторово-пластичне мистецтво (всі види образотворчого та архітектура)

5.Декоративно-ужиткове мистецтво (вишивка, гончарство, килимарство, художнє скло, художній метал, ювелірне мистецтво та ін.).

6.Синтетичне мистецтво (кіно, театр, телебачення, радіомовлення)

7.Хореографічне мистецтво.

 

Розрізняють мистецькі стилі цілих культурних епох. Наприклад, від початку середньовічної доби та до сьогодення історія мистецтва налічує 12 великих мистецьких стилів, що відповідали конкретним культурним епохам, а саме:

1. Візантійський стиль – формується в другій половині І тис. н.е. у Візантії, поширився на Південну й Східну Європу, частину Азії. Основні риси: монументальність і строгість форм,  урочистість, панування суворого канону (жорсткого правила у формах мистецтва), видовищність, фрескові та мозаїчні розписи в інтер’єрі.

2. Романський стиль – панував у Європі у Х-ХІІ ст. Вважалося, що цей стиль наслідує зразки давньоримського мистецтва, звідси і його назва (лат. Roma – Рим). Насправді ж із давньоримського мистецтва було взято хіба що монументальні, грандіозні розміри й форми, геометричність. Цей стиль асоціюється з міцними лицарськими замками і фортецями доби Середньовіччя. Така ж масивність та геометричність архітектурних форм притаманна й церковному зодчеству тієї доби. Інтер’єри прикрашалися фресками і рельєфною пластикою.

3. Готичний стиль – припадає на ХІІІ – ХV ст. Його формування пов’язане з добою розквіту середньовічних європейських міст, а тому в архітектурі зростає питома вага цивільних будівель. Основні риси: висота і стрункість зовнішніх форм, стрільчасті вежі та стрільчастоподібність усіх отворів будівлі, наскрізна різьба баштових шпилів, кам’яні прикраси екстер’єру, заміна фресок вітражами, кругла пластика як елемент оформлення інтер’єру та екстер’єру.

4. Ренесанс (Відродження) – припадає на ХІV – ХVІ ст. Виник у Італії. Цей стиль є перехідним від доби Середньовіччя до культури Нового часу. Його провідні риси: гуманізм, світський, антиклерикальний (антицерковний) характер, повернення ідеалів античної культурної спадщини.

5. Бароко (з фр. химерний, чудернацький, вибагливий) – припадає на кінець ХVІ – середину ХVІІІ ст. Стиль прославляє дворянсько-церковну культуру зрілого абсолютизму, що тяжів до урочистого “великого стилю”. Основні риси: пишність, контрастність, напруженість, динамічність образів, афектація, прагнення величі, надмірний декор, поєднання реальності й ілюзії.

6. Рококо (фр. rocaille – декор. мотив у вигляді раковини) – стильовий напрям у європейському мистецтві першої пол. ХVІІІ ст. Поширився у добу кризи абсолютизму. Характерною рисою є відхід від життя у світ фантазій; панування граційного, вибагливого орнаментального ритму. Скульптура й живопис, виконані у цьому стилі витончені, декоративні, але неглибокі за змістом.

7. Класицизм (від лат. classicus – зразковий) – стиль