Стан наукової розробки застосування заходів заохочення у кримінально-виконавчому праві

У цьому науковому дослідженні Н. Б. Хлистова не оминає своєю увагою й значення заходів заохочення в кримінально-виконавчому праві. Вона зазначає, що становлення засудженого на шлях виправлення є першою, визнаною кримінальним законом характеристикою позитивної пенітенціарної поведінки засудженого, досягнення якої заохочується кримінально-правовими засобами пом’якшення відбування покарання. Значення цього першого кроку до виправлення складно переоцінити. Сутність прогресивної системи виправлення засудженого полягає в змінах правового статусу засудженого залежно від його поведінки в процесі відбування покарання з тим, щоб стимулювати його до соціально корисної поведінки [13, с. 67]. Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким, прагнучи до якої, засуджений покращує свою поведінку, ставлення до режиму утримання, праці й навчання, є дієвим інструментарієм у виправленні засудженого. Добровільне, свідоме та бажане просування засудженого від становлення на шлях до доведеності свого виправлення віддзеркалює різні ступені досягнення цілей кримінального покарання й, відповідно, заохочується різними кримінально-правовими засобами, від заміни невідбутої частини покарання більш м’яким до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.

Дуже цікавим є погляд О. Г. Стрельченко. У своїй роботі автор досліджувала правове заохочення з позицій адміністративного права, але погляди й ідеї, які пропонуються вище зазначеним науковцем, мають велике теоретичне значення для кримінально-виконавчого права, оскільки її позиція детально роз’яснює, чому виправити засуджену особу більшою мірою можуть заходи заохочення, ніж заходи стягнення [12, с. 4].

У дисертаційній роботі «Заохочення як метод управління у сфері охорони здоров’я»

О. Г. Стрельченко розглядає не тільки заохочення як метод управління, а і як правовий стимул. Виявляє спільне та відмінне. Так, О. Г. Стрельченко зазначає, що поведінка будь-якої особи визначається потребами й іншими суб’єктивними та об’єктивними моментами, пов’язаними з її задоволенням [12, с. 12].

Проблеми інституту заохочень у кримінально-виконавчому праві плідно досліджують і вчені Російської Федерації.

Так, до наукових праць з окресленої проблеми належить дисертаційне дослідження А. Ф. Сизого «Стимулирующие нормы уголовно-исправительного права и их применение в процессе правопослушного поведения осужденных (концептуальные проблемы теории и практики) « [11].

У роботі досліджувалися правовідносини, які виникають під час застосування заохочувальних норм кримінально-виконавчого права, направлені, на думку науковця, на формування в засудженого правомірної поведінки [11, с. 152-169].

І хоча ця фундаментальна робота була спрямована на дослідження норм виправно-трудового законодавства й на сьогодні вона вже не відповідає соціально-правовим реаліям ХХІ ст., теоретична основа дисертації є, без сумніву, цінною.

Справжньою історичною розвідкою є кандидатська дисертація А. В. Кузьміна «Стимулирование правопослушного поведения заключенных в исправительно-трудовых лагерях посредством реализации поощрительных норм (1930-1956 г. г.) «. У праці науковець на основі ретроспективного аналізу історико-правової літератури 1930-1956 рр. комплексно дослідив розвиток заохочувальних норм, що застосовувалися до засуджених осіб [8].

С. Л. Бабаян у роботі «Правовое регулирование применение мер поощрения и взыскания в воспитательном воздействии на осужденных к лишению свободы» зауважує, що заходи заохочення в умовах відбування покарання у вигляді позбавлення волі забезпечують індивідуалізацію виправного впливу та реалізацію елементів прогресивної системи відбування покарання, а також вимоги режиму із забезпеченням правового статусу засуджених до позбавлення волі. Дисциплінарний вплив (заходів заохочення), на його думку, є одним із засобів забезпечення режиму й водночас засобом стимулювання правослухняної поведінки засуджених. Він пропонує ввести до кримінально-виконавчого законодавства норму про послідовність застосування заходів заохочення (від найменшого до найбільшого) [1, с. 154]. Хоча така пропозиція, по суті, не є новою, варто зазначити, що вона є слушною й кореспондується з нашими ідеями.

Слушними є думки А. Ф. Конишева, який у своїй роботі «Актуальные вопросы применения мер поощрения и взыскания к лишенным свободы осужденным» акцентує увагу на проблемах у практичному застосуванні заохочень і стягнень. Зокрема, зауважує, що під час застосування заохочення треба враховувати не наявність стягнень, а брати до уваги досягнення в навчанні, підвищенні професійної кваліфікацій тощо. Усе це повинно враховуватися при визначенні оцінки ступеня виправлення засуджених, від якої, у свою чергу, залежить можливість отримання вищої категорії заохочення – заміни невідбутої частини покарання чи умовно-дострокового звільнення [7, с. 74].

Проблеми правових заохочень, заохочувальні норм у різних галузях права досліджували багато російських учених, від представників теорії права до представників різних галузевих наук. Хочеться звернути увагу на роботи деяких з них. Так, Н. А. Гущина в роботі «Поощрение в праве: теоретико-правовое исследование» дослідила юридичну природу заохочувальних норм, а також механізм їхньої дії. Вона зауважує, що, для того щоб повноцінно функціонувала правова система, необхідна наявність як заохочення, так і покарання. Цікавим є бачення науковцем правового заохочення. На її думку, це позитивний фактор, який діє на свідомість індивіда й викликає зацікавленість у можливості отримання певних благ, апелюючи до свободи суб’єкта й очікування результату, який залежить насамперед від його рішення. Н. А. Гущина зазначає, що заохочувальні норми наділені дуже цінним статусом, бо правове заохочення водночас виконує певну обмежувальну роль, побічно утримуючи позитивними засобами від протиправної поведінки [4, с. 18].

А. Н. Караваєв