Стереотипи мовленнєвої поведінки українців і лезгинів крізь призму язичництва

Важливе місце в системі релігійних вірувань українців і лезгинів часів язичництва посідає вшанування неба й небесних світил – сонця, місяця, зірок, які викликали в первісних людей різноманітні почуття: страх, повагу, сподівання на допомогу й заступництво. У різних культурних традиціях небо здавна вважалось одним із найважливіших елементів світобудови, символом Вищого світу. За релігійними уявленнями українців, небо – місце перебування богів, ангелів, святих; потойбічний світ, рай, куди праведна людина потрапляє після смерті [5, т. 5, с. 249]. Тож невипадково родичам померлих бажали, щоб душі небіжчиків потрапили на небо: Царство [йому, їй] небесне! ; Царство небесне його [її] душі! ; Померлим душам царство небесне! ; Померлому царство небесне, вічний покій! тощо. Уявлення про небо як царство богів, місце, де душі померлих праведників ведуть блаженне існування, характерно й для лезгинів, що підтверджують побажання: Ви бубадизрегьмет хьуй! Царство небесне твоєму батькові! ; Ваз женнет кьисмет хьурай! ‘Хай потрапиш ти до раю! ’ тощо. Ставлення лезгинів до неба як невід’ємної частини життя людини засвідчує традиційне порівняння: цав такур дана ‘теля, що не бачило неба’, яке адресується обмеженій або недосвідченій людині.

В уявленні язичників небо одухотворене, воно здатне радіти й сумувати, допомагати людям чи карати їх. Для різноманітних явищ, пов’язаних із небом, народна фантазія створила різноманітні персоніфікації, уособлення, що стали основою численних клятв, побажань, звертань, привітань, прокльонів: укр. Дай [подай, пошли], Боже, з неба, чого [тобі, нам] треба! ; – Сердень- ко-дівчино... Клянусь тобі місяцем, зорями, Присягаю небом, землею і пеклом, Що не буде іншої між нами! (П. Куліш) ; лезг. Я Цавар! Хата-баладикай вуна хуьх! ‘О, Небеса! Захистіть від бід і напастей! ’ (ритуально-магічне звернення до неба) ; Вили цав кьа- лум хьуй! ‘Небом клянусь! ’; Заз цавар кьалум хьурай гена! ‘Хай небеса покарають мене! ’; Заз вили цавар кьалум хьурай, за таб рахазватІа! ‘Хай покарають мене сині небеса, якщо я кажу неправду! ’ (клятви, поширені в мовленні лезгинських жінок).

Серед небесних світил первісні люди найбільше вшановували сонце, адже саме від нього залежало їхнє благополуччя. Українці й лезгини зверталися до цього небесного світила у складні моменти свого життя, вважаючи «де сонце, там і сам Бог». У давні часи звертання до сонця мало вигляд шанобливого імперативного послання, яке виконувало магічну функцію й передбачало отримання адресатом допомоги чи благословення. Звертаючись до сонця, українці називали його святим, чистим, Божим, ясним, красним, праведним, поважним: Добрий день тобі, сонечко ясне!.... Ти святе, ти ясне-прекрасне, ти чисте, величне й поважне, Освіти мене, рабу Божу перед усім миром християнським... [6, с. 235].

Ушанування сонця в язичницькій культурі перетворилося на поклоніння окремим богам. В уявленні давніх слов’ян сонце мало чотири іпостасі: Сварог (творець сонця і вогню, батько всіх богів), його діти – Сварожичі: Даждьбог (бог літнього сонця), Ярило (бог весни), Коляда (бог зимового сонця). Численні релікти вшанування солярних богів зберігають українські клятви, побажання та інші мовленнєві формули, пов’язані з різними ситуаціями повсякденного життя: – Не віриш, – сказав воїн з докором. – Клянусь Велесом, клянусь великим Сварогом, Ярилою, клянусь Білбогом і самим Родом, що не бачити мені вирію і своїх батьків, якщо не доставлю тебе цілим і неушкодженим до Києва до твого брата Ярополка! (Нікітін Ю. «Князь Володимир»).

Безумовно, найбільшої пошани заслуговував Даждьбог, оскільки саме від літнього положення сонця на небесному склепінні залежав успіх землеробів. На думку етимологів, слово Даждьбог складається з двох частин: дієслова наказового способу даж (д) ь ‘дай’ та іменника богъ ‘щастя, добробут’, тобто бог, який дарує добробут, багатство [3]. Так з’явилося традиційне українське привітання-побажання Дай, Боже!, що стало основою для багатьох етикетних висловів релігійного змісту, використовуваних під час трудової діяльності людини: Дай, Боже, щастя! ; Дай, Боже, час і пору добру! ; Дай, Боже, щоб робилося, не псувалося! ; Дай, Боже, на прожиток! тощо. У святкових побажаннях зимового циклу закріпилося ім’я Коляди: Будьмо здорові з Колядою, з ясним-красним сонцем, з медовою кутьою, із живлющою водою!

Релікти солярного культу до цього часу зберігають українські звертання: Сонце [сонечко] моє [ясне, красне, любе тощо]! На сьогодні вони вже втратили свою первинну ритуально-магічну функцію й використовуються виключно з прагматичною метою – установлення інтимно-дружньої тональності спілкування, висловлення прихильного, ніжного ставлення до співрозмовника: Сонечко моє! Без тебе мені поночі, похмуре все, невеселе