Стратегія захисту авторського права та суміжних прав в українському сегменті Інтернету

Натомість судова практика, як зазначалося вище, певно, відчуваючи всю слабкість норми, під час розгляду спорів щодо контрафакції в мережі Інтернет застосовує субправомочність відтворення для охорони прав належних суб'єктів. Субправомочність відтворення породжує свої, властиві їй проблеми правоохорони, пов'язані, очевидно, з тим, що ґенеза цієї субправомочності невід'ємно поєднана з виготовленням саме матеріальних примірників. Тож надання цій правомочності непритаманного їй змісту призводить до надмірної багатозначності субправомочності відтворення. Слідуючи за логікою вітчизняного правосуддя, дозволяючи ліцензіату відтворення твору (об'єкта суміжних прав), суб'єкт права тим самим дозволяє і розміщення даного об'єкта в мережі Інтернет, що виглядає вкрай невиправданим та обмежує можливість розпорядження об'єктами авторського й суміжних прав.

Широко відомими проблемними аспектами правової охорони творів (об'єктів суміжних прав) у мережі Інтернет, що стосуються передусім охорони прав на музичні твори (виконання, фонограми), є питання місця витребування правової охорони в разі порушення авторського та/або суміжних прав у всесвітній мережі, а також питання визначення суб'єкта юридичної відповідальності за порушення авторського права (суміжних прав) у мережі Інтернет.

Згідно з нормою ст. 5 Бернської конвенції обсяг охорони, як і засоби захисту, забезпечувані автору для охорони його прав, регулюються виключно законодавством країни, де витребується охорона. Це правило інтерпретується сучасними дослідниками як можливість суб'єкта права захищати своє право в будь-якій державі, де здійснюється протиправне використання твору (об'єкта суміжних прав). А у разі використання в мережі Інтернет захист можливий практично в кожній державі, де є можливість доступу до твору (об'єкта суміжних прав)23. Норма ст. 37 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначає, що до правовідносин у сфері захисту прав інтелектуальної власності застосовується право держави, в якій вимагається захист цих прав24. Проте кваліфікація розміщення твору чи об'єкта суміжних прав у мережі Інтернет як відтворення породжує проблему визначення суб'єкта відповідальності, адже фактично відтворення здійснює звичайний користувач Інтернету, а не особа, яка розмістила об'єкт у мережі. При тому часом відтворення здійснюється й без його відома (наприклад, відтворення в модемах, маршрутизаторах і т.п.). Тож притягнення до відповідальності такого пересічного користувача не є необхідним, оскільки суперечить принципам справедливості, доцільності та невідворотності юридичної відповідальності. Напевно, саме це мав на увазі Вищий господарський суд України, стверджуючи, що «за авторсько-правовою системою охорони об'єктів цих прав захист авторам та іншим суб'єктам авторського права надається лише проти будь-якого свідомого (курсив наш) несанкціонованого використання іншою особою охоронюваного об'єкту».

Фактичне здійснення захисту авторського й суміжних прав у мережі Інтернет є проблематичним через міжнародний характер порушень у мережі. Акти українського цивільного та господарського процесуального законодавства, як і Закон України «Про міжнародне приватне право», не дають однозначної відповіді на питання про можливість розгляду українськими судами спорів щодо захисту прав українських суб'єктів авторського та/або суміжних прав, порушених внаслідок протиправного розміщення в мережі Інтернет творів або об'єктів суміжних прав іноземними громадянами чи юридичними особами. Очевидно, відкриття провадження в таких справах можливе. Втім, можливість подальшого розгляду таких справ, і, тим паче, виконавчого провадження, є досить сумнівною, оскільки процесуальні норми вимагають наявності доказів повідомлення відповідача про відкриття провадження у справі, час і місце судових засідань тощо. Подати такі докази на практиці дуже непросто, враховуючи, що для суду необхідні чіткі докази місцезнаходження відповідача, реєстрації в торговельних реєстрах тощо.

Контраверсійним є визначення суб'єкта юридичної відповідальності за контрафакцію у мережі Інтернет. Окрім, зрозуміло, особи, котра безпосередньо розміщує твір чи об'єкт суміжних прав у мережі, розглядалась можливість притягнення до відповідальності осіб, які надають хостинг порушнику, а також провайдерів, котрі забезпечують технічний доступ до мережі Інтернет через складнощі з ідентифікацією правопорушника, який протиправно завантажив твори (об'єкти суміжних прав) у цифрову мережу.

На наш погляд, таке розширення суб'єктів відповідальності явно протирічить принципові справедливості відповідальності, адже очевидно, що ані хостер, ані провайдер не в змозі контролювати весь масив інформації, що розміщується (розповсюджується) за їх допомогою на предмет дотримання прав інтелектуальної власності. Вони скоюють по-рушення авторського й/або суміжних прав без вини. Тому немає сенсу покладати на них «чужу» відповідальність, створюючи тим самим ґрунт для зловживань. Проте, гадаємо, в багатьох справах щодо контрафакції в мережі Інтернет хостера та/або провайдера може бути залучено судом як третю особу для встановлення обставин справи.

Вирішення наведених вище проблем і вдосконалення правового регулювання відно-син щодо використання творів (об'єктів суміжних прав) у мережі Інтернет, ми пов'язуємо з внесенням змін в акти цивільного законодавства. Зокрема було би доцільно закріпити в ст.ст. 441, 453 та 454 Цивільного кодексу України та ст.ст. 15, 39, 40 Закону України «Про авторське право і суміжні права» дві нові субправомочності:

1)«електронний запис», що в ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права» визначити як запис твору, виконання, фонограми, відеограми або їх примірників для тимчасового чи постійного зберігання в електронній (у тому числі цифровій), оп-тичній або іншій формі, яку може зчитувати комп'ютер, вилучивши відповідну частину з визначення субправомочності відтворення у ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права».

2)«електронне розповсюдження», якою замінити субправомочність подання своїх творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця й у будь-який час (розповсюдження