Структурно-семантична й функціонально-стилістична специфіка синтаксичних одиниць у сучасній публіцистиці

Уточнювальні за формою вставлені конструкції в красному письменстві набувають ознак образності.

У художньому й публіцистичному мовленні вставлені конструкції сприяють розвиткові другого плану розповіді.

Отже, у текстах наукового й офіційно-ділового дискурсів, де вживається досить багато вставних і вставлених конструкцій, такі одиниці виконують строго синтаксично-структурні зв’язувальні функції і не мають вираженого експресивно-емоційного семантичного змісту.

У художньо-літературному, розмовному, епістолярному й конфесійному дискурсах використання вставних і вставлених одиниць спрямовано на опис і характеристику певних деталей подій, або їх персонажів, і таким чином, на створення експресивно-емоційного змісту повідомлення.

 

 

Вставні та вставлені конструкції як поліфункційні одиниці у публіцистичному тексті мають потужний комунікативний потенціал, і хоча вони є синтаксично ізольованими, у смисловому відношенні – пов’язані з широким мовленнєвим контекстом. Такі слова, словосполучення, речення, за допомогою яких здійснюється модальна та емоційно-експресивна оцінка повідомлення, викладеного у тому чи тому тексті, одночасно є його семантичним і формальним засобом зв’язку [20, с. 245].

Зауважуємо, у фонді сучасної публіцистики вставні компоненти виконують такі найголовніші функції:

• суб’єктивно-модальну (це вставні одиниці зі значенням упевненості / невпевненості, достовірності / недостовірності: Без сумніву, технічна сила людини значна і можливість коїти зло величезна («Дніпро») ;
• адресації мовлення: Згадаймо, скільки надій покладалося на згаданий Закон «Про мови», прийнятий ще 1989 року («Українське слово») ;
• авторизації мовлення: Хоч, як на мене, думати – теж не останнє заняття для парламентарія («Дніпро») ;
• структурно-композиційну: Отже, звертаємося до своєї прадавньої віри, до народних джерел і батьківської пам’яті, там наше коріння і спасіння («Київ») ;
• довідково-інформативну: А, як то кажуть, що будуємо – те й маємо («Час-Time»).

Дійсно, В. І. Грицина стверджує, що в реченнях публіцистичного стилю спостерігається досить широкий спектр модальних та суб’єктивно-оцінних значень, виражених вставними одиницями [4, с. 8].

Для цих конструкцій є характерною різноманітність морфологічного вираження та структурного оформлення. Найбільш частотним граматичним варіантом є однослівні вставні компоненти: модальні слова, прислівники. Рідше в цій функції виступають іменники, прикметники та слова сполучникового типу. Серед модальних слів частіше використовується ті, що передають значення впевненості, наприклад: Звичайно, культурна сфера України опинилася в дуже тяжкому економічному становищі («Київ») ; Безперечно, одна з найколоритніших постатей пори «великої руїни» – Петро Дорошенко («Дніпро»). Домінування слів цієї семантичної групи породжене характером комунікативної ситуації публіцистичного мовлення, коли автор впевнений у змісті повідомлюваного. У випадках, коли з різних причин такої впевненості немає, вживаються модальні слова може, можливо та ін., наприклад: Може, не завжди ми робимо так, як робили наші пращури («Київ») ; Можливо, це одне з найбільших чудес двадцятого століття – з’ява на політичній карті світу великої європейської держави України («Літературна Україна») [4, с. 9].

Синонімічним засобом вираження ставлення до повідомлюваного може виступати і вставний іменник правда, наприклад: Правда, у споминах, які з’явилися на Заході, ті фактори чомусь обминають, вчинки мотивують в основному з погляду ідеалістичної самопожертви («Дзвін») [4, с. 9].

Наступною групою за частотою вживання серед частин мови в текстах публіцистики є прислівники, функціонально вони, як і група модальних слів, є словами-організаторами, які вводять логічний контекст, наприклад: Врешті, зневага рідного ніколи не була основою любові до братнього (Г. Тарасюк). Функціональними синонімами до цієї групи вставних одиниць виступають слова сполучникового типу отже, однак, наприклад: Отже, звертаємося до своєї прадавньої віри, до народних джерел і батьківської пам’яті, там наше коріння і спасіння («Київ») [4, с. 9].

В. М. Кравченко акцентує увагу на тому, що одним із найважливіших завдань публіцистичного тексту є сприяння формуванню громадської думки, тому соціальна оцінність публіцистичного стилю безпосередньо пов’язана з ним. Аналізуючи складові змісту текстів публіцистики з точки зору прагматичної теорії, слід розглядати співвідношення та функціонування мовних засобів, які використовуються для передачі ставлення адресата до того, про що він повідомляє адресантові в конкретній комунікативній ситуації. Адже для того, щоб сформувати певну систему думок слухача, читача, глядача, публіцистичний твір має бути бездоганним щодо логіки і мовного оформлення. Йому протипоказані штампи, сухість викладу. Логіка викладу й емоційно-експресивне забарвлення мають бути взаємно врівноважені і гармонійно поєднані, публіцистика повинна одночасно впливати, інформувати і бути емоційною. Це пов’язується з такою специфічною ознакою публіцистичного стилю, як відкрита оцінність мови [14, с. 150-151].

Відомо, що певний факт може цікавити автора не як окремий елемент, а в поєднанні з соціальними оцінками, але в багатьох текстах факти подаються відокремлено від авторських оцінок, без засобів емоційного забарвлення. Потребує урізноманітнення мовлення з метою уникнення передбачуваності, штампів. Головним завданням мовця стає досягнення емоційного впливу на адресанта, не виходячи за межі стандартизації. Подаючи актуальні проблеми суспільства, публіцистика оперує різноманіттям лінгвальних засобів, одним із яких є одиниці інфраструктури речення, а саме – частина вставних і вставлених конструкцій [14, с. 151].

І. Онищенко стверджує, що емоційну оцінку фактів і подій у базовому реченні публіцистичного тексту виражають вставні одиниці іменникового типу, виражені прийменниково-іменниковими формами. Переважають конструкції «прийменник на + іменник», функціонуючи як без поширювачів (на щастя, на радість, на жаль, на