Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Створення інтегрованих регіональних енергоринків

Тип роботи: 
Контрольна робота
К-сть сторінок: 
32
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Зміст
 
ВСТУП
1.Структура енергетичного ринку
2.Створення інтегрованих регіональних енергоринків
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ДОДАТКИ
 
ВСТУП
 
За прогнозами Міжнародного Енергетичного Агентства, потреби людства в первинних джерелах енергії до 2030 року зростатимуть у середньому на 1,6% щорічно. У цей період основними джерелами енергії залишаться традиційні вуглеводи: нафта, природний газ і вугілля, запаси яких обмежені. До того ж ціни на енергетичні ресурси доволі високі та нестабільні. Попередні дослідження також підтвердили тенденцію до збільшення залежності багатьох країн від імпорту енергоносіїв, необхідність суттєвих інвестиційних вкладень у енергетичний сектор і розвиток енергетичної інфраструктури. Взаємозалежність між країнами-виробниками, транзитними країнами й країнами-споживачами свідчить про глобальний характер проблем та спонукають до розвитку партнерських відносин між усіма зацікавленими сторонами з метою зміцнення глобальної енергетичної безпеки.  Одним із найбільш ефективних способів досягнення енергетичної безпеки є формування прозорих, ефективних і конкурентних світових енергетичних ринків, важлива роль у створенні яких належить національним урядам та  відповідним міжнародним організаціям. 
Економісти приділяють велику увагу дослідженню питань енергетичної безпеки країн світу та напрямів її забезпечення. Зокрема слід відзначити наукові роботи таких вітчизняних і зарубіжних  учених, як О. Власюк, Д. Прейгер, А. Мастепанов, І. Корнілов, И. Грицевич, Т. Мітрова, О. Сучасні умови глобалізації світових ринків відбиті в наукових працях О. Білоруса, Б. Губського, Д. Лук'яненка, О. Булатової, Г. Матусевич та ін. Незважаючи на досить широкий спектр досліджень щодо зазначених проблем, на додаткову увагу заслуговують питання щодо механізму створення і функціонування інтегрованих регіональних енергетичних ринків. 
Метою дослідження є обґрунтування необхідності створення інтегрованих регіональних енергоринків для більш ефективного вирішення проблем забезпечення глобальної енергетичної безпеки; виділення складових механізму регіонального енергетичного ринку на європейському просторі.
 
1.Структура енергетичного ринку
 
Енергетичний ринок є складним механізмом. Так, низка чинників екстернального та інтернального характеру постає передумовою того, що частина країн на світовій арені виступає як продавець енергетичних ресурсів, тоді як інша, що відчуває нестачу останніх, залишається на позиції покупця. Отже, потрібно сконцентрувати увагу на структурі цього ринку, з подальшим виокремленням основних видів паливно-енергетичних ресурсів та країн виробників і споживачів, адже орієнтація паливно-енергетичного балансу кожної держави прямо залежить від рівня існуючих запасів. Схематично структура енергетичного ринку зображена на (рис. 1.1).
 
Рис. 1.1. Структура енергетичного ринку  
 
Рис. 1.2. Структура світового енергетичного ринку, частки
Із огляду на те що традиційна енергетика займає найбільшу частку, слід почати розгляд саме з неї. Найбільш уживаними ресурсами в світі сьогодні постають ті, що продукують теплову енергетику: нафта, газ та вугілля. Серед них найбільш уживаним ресурсом – на неї припадає трохи більше третини – є нафта. Саме для її ґрунтовного розгляду, як і всіх інших ресурсів, слід звернутися до статистичних даних у їх динаміці за останні роки.
Найбільше нафти сьогодні видобувають країни ОПЕК, їх частка в загальному видобутку становить 79 % і практично не змінюється з року в рік. Ця закономірність не поширюється лише на дві країни з десяти найбільших видобувачів за 2010–2014 рр. – Росію та Казахстан. Їх відсутність у цій організації зумовлена, очевидно, низкою політичних чинників. Лідером цього списку довгий час була Саудівська Аравія, проте протягом останніх років активно зростає видобуток нафти на теренах Венесуели (табл. 1.1.)
Таблиця 1.1
Найбільші країни-видобувачі нафти, 2010–2014 рр. (млн бар.)
 
Країна
2010
2011
2012
2013
2014
Венесуела211,2296,5297,6297,7298,3
Ірак115143,1141,4150,0150,0
Іран137151,2154,6157,0157,0
Казахстан39,839,839,830,030,0
Кувейт101,5101,5101,5101,5101,5
Лівія46,4247,148,0148,548,5
Нігерія37,237,237,237,137,1
ОАЕ97,897,897,897,897,8
РФ79,4379,4377,492,193,0
Саудівська Аравія264,6264,5264,41265,9265,9
ОПЕК10641193120012141214
Весь світ13361467148216871688
 
Аналізуючи далі ринок споживання нафти, слід зазначити, що найбільші країни-видобувачі цього традиційного паливно-енергетичного ресурсу, не є найбільшими споживачами при цьому, що свідчить на користь біполярності ринку з полюсами зі створення попиту та пропозиції (табл. 1.2).
Так, найбільшими країнами-споживачами нафти із значним відривом у період 2010–2014 рр. виступають Сполучені Штати Америки та Китай. Усі інші країни характеризуються більш-менш стабільним рівнем споживання, що складає в середньому 2–3 тис барелів нафти.
Таблиця 1.2
Найбільші країни-споживачі нафти, 2010–2014рр. (млн бар.)
Країна20102011201120132014
Бразилія2,4672,6692,7302,8072,973
Індія3,2373,3193,4883,6853,727
Канада2,1902,3162,4042,3942,385
Китай8,3069,3179,66710,36710,756
Німеччина2,4092,4452,3692,3562,382
Південна Корея2,3392,3702,3942,4582,460
РФ2,7722,8923,0893,2123,313
Саудівська Аравія2,5922,8032,8472,9893,075
США18,77119,18018,88218,49018,887
Японія4,4224,4744,4704,7094,551
Весь світ85,1187,8088,9389,9391,33
 
Не слід не також оминати увагою показники експорту та імпорту. Адже вони наочно ілюструють полюсність світогосподарського устрою, коли з одного боку стоять імпортери, а з іншого – експортери (табл. 1.3, 1.4). 
 
Таблиця 1.3
Найбільші країни-експортери нафти, 2010–2014 рр. (млн бар.)
 
Отже, хоча здебільшого список найбільших країн за окресленими показниками з року в рік залишається незмінним, не можна сказати, що цей ринок є не надто волотильним, тобто таким, що за певний відтинок часу здійснює великі цінові коливання. Така ситуація зумовлена тим, що на ньому діє ціла низка чинників (геополітична ситуація, темпи зростання світової економіки, погодні умови, споживання та ін.), що сприяють введенню у дію механізму коливань.
Таблиця 1.4
Найбільші країни-імпортери нафти, 2010–2014рр. (млн бар.)
 
Наступний ринок, вартий виокремлення, – ринок газу. Ситуація на ньому де в чому спільна з ситуацією на ринку нафти.
Як бачимо з табл. 1.5, країнам ОПЕК на цьому ринку належить досить велика частка – 50 %. Проте лідером виступає країна, що перебуває поза межами цієї організації, – Росія.
За її ініціативи, у 2001 р. навіть створено своєрідну газову ОПЕК – Форум країн-експортерів газу (GECF), яку юридично оформили 23 грудня 2008 р. в Москві, з Алжиром, Болівією, Венесуелою, Єгиптом, Іраном, Катаром, Лівією, Нігерією, Росією, Оманом, Тринідадом і Тобаго, Екваторіальною Гвінеєю.
 
Таблиця 1.5
Найбільші країни-видобувачі газу, 2010–2014 рр. (млрд  )
Країна20102011201220132014
Алжир4,5044,5044,5044,5044,504
Венесуела5,0655,5255,5285,5635,563
Іран29,61033,09033,62033,60033,800
Катар25,37025,20025,11024,90024,700
Нігерія5,2925,1105,1545,1185,118
ОАЕ6,0916,0916,0916,0916,091
РФ44,90046,00046,00031,00031,300
Саудівська Аравія7,9208,0168,1518,2358,200
США7,4687,0758,2008,7009,300
Туркменістан8,4008,34010,00017,50017,500
Весь світ189,7192,5196,2185,3185,7
 
Лідерами споживання газу є Сполучені Штати, хоча Росія також займає провідне положення (табл. 1.6). Крім цього, слід виокремити найбільших європейських споживачів блакитного палива – Велику Британію, Німеччину та Італію. При цьому, якщо перші дві країни в змозі покрити всі витрати, пов'язані з отриманням цього ресурсу, Італії через негативні наслідки світової фінансової кризи здійснювати такі видатки з кожним роком вдається набагато важче.
Таблиця 1.6
Найбільші країни-споживачі газу, 2010–2014 рр. (млрд.  )
Країна20102011201220132014
Велика Британія87,094,278,173,773,1
Іран143,2152,9162,4161,5162,2
Італія71,576,271,468,764,2
Канада94,995,0100,9100,3103,5
Китай89,5106,9130,5146,3161,6
Німеччина78,083,374,578,483,6
РФ389,7414,2424,6416,3413,5
Саудівська Аравія78,587,792,399,3103,0
США648,7682,1693,1723,0737,2
Японія87,494,5105,5116,9116,9
Весь світ2957,43180,83233,03310,83347,6
 
Наступним аспектом постає експорт та імпорт цього ресурсу, який зображено в динаміці у табл. 1.7 і 1.8. Найбільшим гравцем на цьому ринку Російська Федерація, адже вона посідає провідні позиції як за показником видобутку, так і за показником експорту. Зокрема, її експорт у середньому становить 22 % світового обсягу.
 
Таблиця 1.7
Найбільші країни-експортери газу, 2010–2014 рр. (млрд  )
 
Така ситуація провокує ринок до тенденції монополізації, що викликає
невдоволення багатьох країн. Серед інших найбільших експортерів, виокремимо такі країни, як Норвегія, Нідерланди та Алжир.
Із позицій імпорту найбільш вразливими постають країни Європи: Німеччина, Франція, Іспанія, Італія та Україна. Сполучені Штати Америки, що також імпортують цей ресурс, з такими проблемами не стикаються, адже в змозі видобувати його самостійно, фігуруючи при цьому в списку найбільших країн-експортерів. Загалом же середній імпорт природного газу країн Європейського Союзу більш-менш сталий і фіксується на позначці 40 млрд м3 на рік.
Україна ж перебуває серед тих країн, рівень залежності яких надзвичайно високий і такий, який необхідно активно знижувати, щоб унеможливити негативні тенденції в системі економіки. Наочно цю інформацію демонструє табл. 1.8
 
Таблиця 1.8
Найбільші країни-імпортери газу, 2010–2014 рр. (млрд  )
 
Ще одним важливим енергоресурсом є вугілля. Саме цей ресурс був першим, який почала використовувати людина як паливо. Його застосування сприяло промисловій революції, що своєю чергою дало змогу розвинути технології в галузі енергетики. Хоча, за різними класифікаціями, існує багато видів цього паливно-енергетичного ресурсу (суббітуміозне та бітумінозне вугілля, лігніти, антрацити, графіти), його слід розглядати комплексно.
Першим показником є видобуток. Тут з'являється новий одноосібний лідер – Китай. Видобуток у цій країні вимірюється в тисячах мільйонів тонн нафтового еквівалента, в той час як показники інших країн – в сотнях. Великі обсяги видобутку мають також США, Австралія та Індія, що наочно демонструє табл. 1.9.
Таблиця 1.9
Найбільші країни-видобувачі вугілля, 2010–2014 рр. (млн т нафт. екв.)
 
Країна
2010
2011
2012
2013
2014
Австралія232,9239,9232,5251,4269,1
Індія210,8217,5215,7229,1228,8
Індонезія157,6169,2217,3237,4258,9
Казахстан51,554,056,258,658,4
Китай1486,51617,51758,01822,51840,0
Колумбія47,348,355,858,055,6
Південна Африка141,2145,0141,8145,6144,7
Польща56,455,556,658,857,6
РФ142,1151,1158,5168,7165,1
США540,8551,2556,1517,8500,5
Весь світ33563548376838613881
 
Слід сконцентрувати увагу на тому, що серед найбільших країн споживачів знову ж таки Китай, країна, яка завдяки видобутку покриває свої зростаючі потреби у джерелах енергії. В позиціях США та Індії простежується аналогія. Новими же гравцями в аспекті споживання вугільного палива стали азійські країни: Південна Корея та Японія. Такі держави, як Південна Африка та Німеччина мають протягом багатьох років більш-менш сталі показники споживання.
України в цьому переліку немає, хоча й вважається, що цей ринок є добре розвиненим та багато великомасштабних підприємств працюють саме на цьому виді паливного ресурсу. Наочно інформацію у динаміці за останні чотири роки наведено в табл. 1.10.
 
Таблиця 1.10
Найбільші країни-споживачі вугілля, 2010–2014 рр. (млн т нафт. екв.)
 
Країна
2010
2011
2012
2013
2014
Австралія53,550,750,347,345,0
Індія250,3260,2270,1302,3324,3
Китай1470,71609,71760,81856,41925,3
Німеччина71,776,676,080,181,3
Південна Африка92,991,588,488,588,2
Південна Корея68,676,083,681,081,9
Польща51,956,456,154,356,1
РФ91,990,293,798,193,5
США496,2525,0495,4436,7455,7
Японія108,8123,7117,7124,4128,6
Весь світ32393469363037243827
 
Аналіз аспектів експорту та імпорту вугілля доводить той факт, що розподіл ринку є нерівномірним. У контексті першого показника – експорту вугілля, слід зазначити, що найбільш серйозними гравцями тут є Індонезія та Австралія. Проте частки таких країн, як Російська Федерація, Південна Африка та Колумбія також є фундаментальними. За другим показником – імпортом вугілля, виокремимо: Китай, Південну Корею та Японію. Хоча Індія і Тайвань активно наздоганяють лідерів за обсягами імпорту. 
Інформацію щодо найбільших експортерів та імпортерів цього традиційного ресурсу відображено в табл. 1.11 та 1.12. 
Аналізуючи інформацію, що стосується показника імпорту вугілля, слід звернути увагу саме на динаміку щодо різних країн. Так, держави, що перебувають на високому щаблі свого розвитку, наприклад Велика Британія, з року в рік скорочують споживання цього ресурсу. Причин для цього безліч, проте одна з основних – впровадження політики захисту навколишнього середовища. 
 
Таблиця 1.11
Найбільші країни-експортери вугілля, 2010–2014 рр.
(млн т нафт. екв.)
 
Таблиця 1.12
Найбільші країни-імпортери вугілля, 2010–2014 рр. (млн. т. нафт. екв.)
 
Натомість деякі інші країни, що активно розвиваються та здебільшого нехтують параметрами екологічної безпеки на користь економічної, нарощують обсяги імпорту. До цього списку потрапляють, зокрема, Індія, Тайвань і Туреччина.
Отже, на перший погляд, зважаючи на наявну інформацію щодо показників, які характеризують цей ринок з точки зору як експорту, так і імпорту, можна було б отримати позитивні висновки щодо подальшого розвитку цієї галузі. Проте насправді ситуація на сьогодні ускладнюється тим фактом, що під час переробки цього паливно-енергетичного ресурсу з'являється величезна кількість викидів – твердих (золи) та газоподібних – в атмосферу. Зауважимо, що на теренах більшості розвинених країн працюють жорсткі норми щодо максимально можливих викидів, у разі недотримання яких застосовуються суворі штрафні санкції. Отже, вихід полягає в розвитку більш екологічних способів отримання енергії з вугілля, як ось – встановлення різноманітних фільтрів чи спалення вугілля у вигляді водовугільної суспензії. Проте не всюди є марка вугілля, яку можна було б пристосувати до цих заходів, а тому країни розвивають інші напрями отримання енергії.
Одним із таких фундаментальних векторів є розвиток ядерної енергії. Ядерна енергетика є продуктом використання ядерної реакції процесу поділу ядер урану чи плутонію. У цій царині поряд з такими поверхневими складовими, як небезпека, постають і інші: екологічні та техногенні катастрофи, проблема утилізації відходів та ще одна гостра сьогоденна проблема – можливого подвійного застосування для виробництва ядерної зброї. Проте це не заважає продовжувати розробки та споживати атомну енергію (табл. 1.13, 1.14).
Найбільшими виробниками атомної енергії у світі є Сполучені Штати Америки, Франція та Японія, хоча остання, через аварію на АЕС Фукусіма опинилася в ситуації майже повного колапсу.
Таблиця 1.13
Найбільші країни-видобувачі атомної енергії, 2010–2014 рр.(терават/год.)
Країна20102011201220132014
Велика Британія6962696770
Канада9091949295
Китай7074868597
Німеччина13514110810299
Південна Корея148149155154150
РФ164170173181178
США830839821819801
Україна8389908890
Франція410429442437425
Японія280288102393
Весь світ26972756279126892692
 
Трійка лідерів залишається незмінною і в споживанні. Слід зазначити, що потрапляння до списку найбільших країн-виробників та країн-споживачів зумовлено передусім фактом відсутності власних традиційних джерел енергії, що продукують теплову енергетику, – нафти, вугілля та природного газу. Крім цього, йдеться про спроможність вибороти право на світовій арені виробляти саме цей вид енергії, що, наприклад, уже досить довгий час намагається зробити Іран.
Таблиця 1.14 Найбільші країни-споживачі атомної енергії, 2010–2014 рр.
(млн т нафт. екв.)
 
Країна20102011201220132014
Велика Британія15,614,115,615,916,0
Канада20,220,321,421,723,1
Китай15,916,719,522,025,0
Німеччина30,531,824,422,522,0
Південна Корея33,433,435,034,031,4
РФ37,038,539,240,339,1
США190,3192,2188,2183,2187,9
Україна18,820,220,420,418,8
Франція92,896,9100,096,395,9
Японія65,066,236,94,13,2
Весь світ614,0626,2600,7559,9563,2
 
Ще одним способом отримання енергії є перетворення кінетичної енергії води на електроенергію за допомогою спорудження гідроелектростанцій (ГЕС). Видобуток енергії в цей спосіб має певні особливості,  адже  для  побудови  такої  станції  місцевість  має  обов'язково відповідати одному з двох чинників: або бути забезпеченою водними ресурсами протягом року, або мати річки з великим нахилом чи каньйоноподібний рельєф. Проте є низка країн, що відповідають таким умовам і продукують, власне, енергію гідроелектростанцій, задовольняючи при цьому головним чином власні потреби.
Серед основних виробників виокремимо такі країни, як Китай, Канада та Бразилія, що володіють досить високими обсягами видобутку і споживання такої енергії. Проте беззаперечним лідером все ж таки є Китай, адже його показник видобутку майже вдвічі більший за показники наступної за обсягами країни – Канади і в шість разів більший за показники Російської Федерації та Індії. Наочно показники видобутку енергії гідроелектростанцій  в динаміці за останні п'ять років продемонстровано в табл. 1.15, що представлена також діаграмою.
Таблиця1.15 Найбільші країни-видобувачі гідроенергії, 2010–2014 рр.
(терават/год.)
 
Країна20102011201220132014
Бразилія391403428436415
Венесуела9077848982
Індія107114131152126
Канада364352376371381
Китай616722699738872
Продовження таблиці 1.15
Норвегія127118122124143
РФ176168168179167
США298286345341298
Швеція6657676979
Японія8291928384
Весь світ33293516366135583574
 
Серед країн, що споживають найбільше гідроенергії, виокремлюються також Китайська Народна Республіка, Бразилія та Канада. Проте з огляду на цифру 60 терават/год. і про Сполучені Штати можна зазначити те саме. Наочно це продемонстровано в табл. 1.16
Таблиця1.16 Найбільші країни-споживачі гідроенергії, 2010–2014 рр. (терават/год.)
Країна20102011201220132014
Бразилія88,591,296,994,087,2
Венесуела19,417,318,918,619,0
Індія24,025,229,826,229,8
Канада82,979,485,286,088,6
Китай139,3163,4158,2197,3206,3
Норвегія28,826,727,632,329,2
РФ39,938,137,337,841,0
США62,559,573,063,161,5
Швеція14,915,115,017,813,9
Японія16,420,619,318,318,6
Весь світ737,8783,9795,8833,6855,8
 
Підсумовуючи цей напрям, слід зазначити, що серед ключових аспектів формування сектору традиційних енергетичних ресурсів існує потреба у великих інвестиціях (наприклад, для розробки родовищ природних копалин, оптимізації технологій видобутку ресурсів чи для побудови гідроелектростанцій), залежність, до великої міри, від політичної ситуації в найбільших  країнах  видобувачах  подібних  ресурсів  (революції  2011–  2012 рр., що отримали назву «Арабська весна», прямо сприяли зростанню цін на вуглеводневе паливо) та залежність країни від геолого-географічних умов. А отже, новітня парадигма розвитку, поширена в багатьох країнах і орієнтована на використання нетрадиційної енергії, відновлювальних  джерел, виявляється цілком логічною.
Частки такої енергії є незначними з огляду на їх поліваріативність, окрім традиційної енергії біомаси, проте кожна з них набуває щораз більшого поширення на світогосподарській арені в розрізі паливно-енергетичних ресурсів (рис. 1.3)
 
Рис. 1.3. Співвідношення нетрадиційної енергії у частках
 
Найбільш використовуваним ресурсом сьогодні є енергія традиційної біомаси. В останні роки цей напрям переживає етап бурхливого розвитку, позаяк ця енергія може бути конвертована в будь-які інші зручні види  палива. Крім цього, її можна застосовувати для одержання енергії способом біологічної або термохімічної конверсії (спалювання, піроліз або газифікація). Для цього годиться майже будь-який матеріал, наприклад, органічні та рослинні рештки, міське сміття, відходи птахівництва, тваринництва, відходи деревини.
На особливу увагу в розрізі використання цього виду ресурсу заслуговує можливість застосовувати його на транспорті. Тут основними видами пального є біоетанол – спирт, вироблений з цукрового буряку, тростини, зерна, та біодизель – хімічно модифікована олія. Проте позитивність і простота використання цих речовин нівелюється фактом того, що вирощування рослин, потрібних для їх виробництва, вимагає значних площ сільськогосподарських угідь, а сьогодні, коли проблема забезпеченості населення багатьох країн харчовими ресурсами стає особливо актуальною, переорієнтація орних угідь на вирощування саме технічних культур  значною
мірою суперечить політиці глобальної безпеки, адже в недалекому майбутньому може настати світова катастрофа.
Наступний нетрадиційний ресурс – сонячна енергія. Для її отримання використовують   два   методи:   фотоелектричний   та   термодинамічний. Перший із них є більш поширений. У світі започатковуються щораз більше програм отримання енергії саме з цього виду ресурсу (проект «Тисяча дахів» у Німеччині, програма «Мільйон сонячних дахів» у США та ін.).
Однак, слід зауважити, що незважаючи на очевидну доступність цього ресурсу, на шляху активного розвитку стоїть вартісний показник. Так, фотоелектрична батарея містить кремнієву пластину, ціна якої здебільшого визначається високим попитом та низькою пропозицією на ринку полікристалічного кремнію.
Ще один ресурс – енергія вітру. Інтенсивність її застосування підвищується, адже зростає як сумарна потужність установок,  необхідних для отримання енергії вітру, так і їх одинична потужність. При цьому найбільш позитивним аспектом те, що всі вимоги Кіотського протоколу можуть бути виконані в повному обсязі, адже викиди в атмосферу вуглецю значно скоротяться.
Вітроенергетика має і низку недоліків. Використання установок з переробки енергії вітру може локально впливати на зміни клімату через зниження швидкості вітру на місцевості, а це призведе до зрушень у  структурі світу флори та фауни та збільшення забруднення міст  від шкідливих речовин, що викидаються в повітря. Крім цього, вітряні установки продукують, як механічні й аеродинамічні шуми, так і низькочастотні вібрації, що потребує їх виваженої локації. Тому, часто позитивний ефект знижується з огляду на надмірну кількість вимог до установок та можливі негативні наслідки.
На окрему увагу заслуговує геотермальна енергетика. Джерелом енергії тут  є  теплова  енергія,  що  міститься  в  надрах  землі:  наприклад,    енергія
гейзерів. При цьому непереборним позитивним моментом є те, що цей ресурс є майже невичерпним та отримання енергії з нього не залежить від умов навколишнього середовища чи ситуації. Проте використання підземних термальних вод, що містять величезну кількість шкідливих домішок і сполук (цинк, кадмій, аміак, феноли тощо), породжує проблему зворотного закачування відпрацьованої води, яка разом із шкідливими домішками може забруднювати водні системи, призводячи до негативних наслідків.
Енергія приливів та енергія морських хвиль також використовується в енергетиці, проте не є дуже поширеною з огляду на обмеженість виходу до цього джерела. Електростанції встановлюються на узбережжі морів і в гирлах річок. Вони використовують у своїй роботі гравітаційні сили Сонця та Місяця, змінюючи рівень води двічі на добу. Проте, існують міркування з приводу того, що подібні установки можуть чинити руйнівний вплив, як на екосистему, так і на рух планети Земля, уповільнюючи його.
Із розвитком новітніх технологій, автоматизацією виробництва та можливістю дистанційного керування, розвиток малих гідроелектростанцій набуває поширення. Так, у деяких країнах навіть створюються програми зі стимулювання цього джерела енергії, наприклад, запроваджується  спрощення ліцензійної процедури оформлення при оформленні будівель малих гідроелектростанцій.
Воднева енергетика – ще один спосіб підтримки світової енергетичної безпеки. Сам по собі водень – найбільш поширений елемент на планеті  Земля. Продуктом його згорання є вода, він має  найбільшу енергоємність. Крім цього, процес отримання енергії з такого джерела може бути досягнуте за рахунок використання широкого спектру методів: газифікації, парової конверсії метану, електролізу води, риформінгу водню з вуглеводнів тощо. Проте докладний розгляд кожного виокремлює низку недоліків: так, за використання     термохімічного     способу     отримання     енергії      (водень отримується з води, завдяки високій температурі та її реакції з хімічно активними сполуками) потребує надзвичайно великих енерговитрат на нагрівання; при газифікації (відбувається розкладання важких вуглеводнів та біомаси на гази та водень для процедури подальшого риформінгу) існує потреба у високому ступені очищення кінцевого продукту; електроліз води (електричний струм проходить крізь воду, утворюючи водневі сполуки) вимагає високих затрат електроенергії та наявності дорогих платини та паладію як каталізаторів; за умов використання парової конверсії метану відбуваються викиди вуглецю. Перелік не є вичерпним, тож цей напрям, хоч і має деякі переваги, потребує ґрунтовного вдосконалення.
Ще одним перспективним напрямом вважається термоядерна енергетика. Тут енергія виробляється під час реакції термоядерного синтезу, що підтримується штучно електрогенератором. Проте в цій царині залишається багато нез'ясованих питань, пов'язаних з практичним аспектом: сьогодні не існує жодної працюючої установки, а витрати на проведення досліджень великі.
 Світова паливно-енергетична криза, що виникла саме через загрозу вичерпання традиційних паливно-енергетичних ресурсів, таких як нафта і  газ, і стала особливо актуальною в останні роки, переконливо показала важливість енергії для забезпечення нормальної життєдіяльності людини. Навіть для пересічного громадянина стало очевидним, що доступних для використання джерел нафти та газу за існуючих масштабів споживання може вистачити ненадовго – на декілька десятиліть. Із огляду на це, на новий щабель піднято питання пошуків альтернативних джерел енергії. Відповідно перед людством постало завдання подальшого активного економічного та соціального розвитку в умовах, коли частка паливно-енергетичних ресурсів постійно зменшується, а труднощі зростають, включаючи підвищення цін, технічні проблеми, необхідність довготермінових капіталовкладень, тощо.
Промислове застосування описаних вище відновлюваних енергоджерел, таких як сонячна енергія, енергія вітру, геотермальна енергія, енергія біомаси, в найближчі роки зможе забезпечити лише незначну частку потреб у енергії, при цьому за досить високою ціною. Ще не створено економічно ефективних процесів для широкого застосування цих «чистих» видів енергії, що своєю чергою зумовлено питомими інвестиціями, малим ресурсом роботи устаткування та низьким коефіцієнтом корисної дії. Тому розвиток нетрадиційних ресурсів постає чи не єдиною альтернативою.
До нетрадиційних ресурсів теплової енергетики відносять матричну нафту, сланцевий газ, баженіти, нафту і газ глибинних надр, газогідрати, метан вугільних родовищ, газ, розчинений у пластових водах, нафту і газ щільних колекторів та деякі інші види ресурсів надр. З огляду на розвиненість цього питання в газовому напрямку, варто розглянути саме його.
Так, умова, яка ще донедавна вважалася критерієм віднесення запасів, зокрема газу, до нетрадиційних – відсутність чи/або надмірна вартість технологій, що робить промисловий видобуток газу неможливим з технічних чи економічних причин. Цей критерій був непорушним доти, доки запаси  газу із нетрадиційних джерел вважалися незначними, а технологій видобутку таких запасів не існувало. Проте останнім часом три види нетрадиційних джерел природного газу – газ піщаних колекторів, газ вугільних пластів і сланцевий газ – привернули увагу інвесторів та фахівців. 
Аналіз цих ресурсів у числовому виразі показує, що саме сланцевий газ є найбільш поширеним. Так, запаси традиційного природного газу в світі становлять 524 трлн м3, у тому числі доведені запаси – 180 трлн м3, тоді як обсяг  нетрадиційних  ресурсів  сягає  922  трлн  м3.  Зокрема,  запаси       газу щільних колекторів становлять 210 трлн     м3, газу метановугільних пластів –256 трлн м3 і сланцевого газу – 456 трлн м3.
Таким чином, багато країн світу опиняються перед проблемами обмеженості традиційних запасів енергетичних ресурсів, зміни цін на традиційні види паливних ресурсів, зокрема на нафту, необхідності вкладати значні інвестиції в енерговиробництво, нестабільності політичної влади, природних катаклізмів тощо. Тому сучасні дослідники новітніх способів отримання енергії схиляються до більш ґрунтовного аналізу саме нетрадиційних ресурсів газу.
Отже, дослідження структури світового енергетичного ринку підтверджує його складність, багатовекторність і проблемність. Останній параметр потребує особливої уваги, адже, як кожна держава, так і вся світова спільнота налаштовані на досягнення сталого розвитку, що може бути забезпечене лише за умови ефективного функціонування досліджуваної царини. Досягти такої мети можна лише за умови відходу від традиційних шляхів, традиційних ресурсів і традиційних заходів реагування на проблеми, зокрема оперативного втручання в разі зміни ринкової кон'юнктури, та переходу до царини нового, нетрадиційного й такого, що дасть змогу побудувати виважену політику енергетичної безпеки.
 
2.Створення інтегрованих регіональних енергоринків
 
Основними ознаками глобальної економіки стали розширення міжнародної торгівлі; активізація міграційних процесів, що охоплюють ресурсну базу світового виробництва; посилення інтеграційної взаємодії країн та виникнення регіональних інтеграційних об'єднань, дія яких стає більш впливовою. Досвід показує, що в зовнішньоекономічних зв'язках держава, насамперед, тяжіє до сусідніх країн і регіонів. Інтеграційні процеси сприяють розвитку економічного регіоналізму. Інтеграційні об'єднання перетворюються на важливих суб'єктів світового господарства, на них припадає основна частина світового валового виробництва. Однак суті економічної інтеграції відповідає, передусім, Європейський Союз, меншою мірою – NAFTA, ASEAN, MERCOSUR, ЕврАзЭС, СНГ та ін. Розширення взаємодії в енергетичній сфері залишається основою для створення нових інтеграційних об'єднань. 
Європейський Союз як найбільше інтеграційне угруповання і відповідно найбільший споживач енергетичних ресурсів у світі приділяє особливу увагу питанням енергетичної безпеки, впровадженню єдиної стратегії та єдиного енергетичного законодавства. Але, враховуючи те, що переважна більшість країн-членів є нетто-імпортерами вуглеводної сировини (вирішити проблему енергобезпеки тільки зусиллями країн-членів неможливо. Відтак постає необхідність формування інтегрованого енергоринку на всьому європейському просторі, першим кроком на шляху до якого є створення внутрішнього енергоринку. 
Збільшення конкуренції дозволить знизити ціни для кінцевих споживачів енергії, а також сприятиме припливу інвестицій, збільшенню ефективності виробництва енергії. Крім того, конкуренція активізуватиме розвиток альтернативних джерел енергії, малих електростанцій. І, нарешті, створення внутрішнього енергоринку зміцнить стабільність усієї європейської енергосистеми та знизить її залежність від зовнішніх постачальників енергоресурсів. Однак необхідно відзначити, що сьогоднішній рівень розвитку енергетичної інфраструктури в Європі перебуває на досить низькому рівні, оскільки більшість країн пов'язана трубопроводами з постачальниками поза ЄС, а не між собою. До того ж недостатньо розвинені з'єднання між енергосистемами окремих країн.
Створення єдиного енергоринку неможливо без відповідної інфраструктури. Для розв'язку цієї проблеми планується з'єднання енергомереж Німеччини, Польщі й Литви з вітровими електростанціями на шельфах Північної Європи, з'єднання енергосистем Франції та Іспанії і будівництво газопроводу Nabucco, за допомогою якого газ у Європу буде доставлятися із країн Центральної Азії в обхід Росії. Для реалізації цих планів необхідне створення нового механізму координації роботи єдиної європейської енергомережі. Згідно із попередніми підрахунками в наступні 25 років Європа інвестує близько 1 трлн. євро в розвиток електроенергетики і близько 500 млрд. євро – у газову інфраструктуру.
Конкуренція на внутрішніх енергетичних ринках країн ЄС – лише частина програми їх загальної лібералізації. Наступний етап – конкуренція із закордонними компаніями. Мета зусиль європейських чиновників – створити ситуацію, за якої кінцевий споживач, скажімо в Португалії, міг би вільно купувати електроенергію у Фінляндії. Але досягти цього можна лише в тому випадку, якщо газ та електроенергія матимуть змогу у відповідних обсягах перетинати кордони між країнами. При цьому транскордонні потужності є найслабшою ланкою мереж у Європі. Усередині окремих країн – у Німеччині, Великобританії, Нідерландах, Іспанії – конкуренція на енергоринках уже є очевидною. Але від єдиного конкурентного енергоринку Європа ще далека. 
У газовій галузі ситуація дещо інша: незважаючи на більшу пропускну спроможність європейських газопроводів, потрібні великі інвестиційні ресурси, щоб розв'язати існуючі проблеми. Отже, перш ніж європейський енергоринок буде повністю лібералізований, необхідно створити на ньому відповідну інфраструктуру. 
Проблема не тільки в тому, що самих мережних потужностей не вистачає, а й у структурі власності на них. Європейська комісія наполягає: мережні підрозділи – трубопроводи або лінії електропередачі – повинні бути виділені зі структури європейських енергокомпаній в окремі структури. Тільки в цьому випадку буде забезпечений недискримінаційний доступ до транспортних мереж усіх компаній, що працюють на європейських ринках газу та електроенергії. 
Отже, на шляху реалізації стратегії розвитку внутрішнього європейського енергетичного ринку існують дві серйозні перешкоди. Перша – нестача передавальних і розподільних потужностей як усередині країн – членів ЄС, так і транснаціональних мереж, що ускладнює альтернативним постачальникам вихід на енергоринок Європи.
Друга перешкода стосується не юридичного, а реального розукрупнення або поділу енергоконцернів-гігантів за вертикальним принципом. Крім виділення в структурі провідних енергоконцернів виробничих одиниць, які передають і розподіляють енергію, Єврокомісія пропонує введення нових наднаціональних органів керування, які в умовах децентралізації національних енергосистем будуть здійснювати контроль над виробництвом енергії у країнах Євросоюзу, різко звужуючи тим самим компетенцію національних урядів у цій галузі. Найбільші країни ЄС (Німеччина, Франція) не підтримують цих ініціатив, а отже, незважаючи на проведення низки заходів щодо лібералізації внутрішнього енергоринку, ступінь взаємозалежності й відкритості економік країн – членів Європейського Союзу відносно енергетики ще не надто високий.
Створення та лібералізація внутрішнього європейського енергетичного ринку не вирішує питання забезпечення енергетичної безпеки країн співтовариства. Відтак постає необхідність створення інтегрованого регіонального енергоринку, до якого входитимуть не тільки держави – члени ЄС, а й інші країни європейського простору. Враховуючи постійну стурбованість країн Євросоюзу щодо стабільного постачання природного газу на територію інтеграційного угруповання, співробітництво з країнами Південно-Східної Європи має за мету створення інтегрованого ринку природного газу та електроенергії. Механізм створення регіонального енергоринку засновується на систематизації чинників, які впливають на його розвиток, та сприяють забезпеченню енергетичної безпеки як усього регіону, так і кожної країни зокрема (додаток А). Цей механізм включає нормативно-правову базу та інструменти регулювання енергетичної політики кожної країни, яка має бути підпорядкована загальносвітовій концепції сталого розвитку, сприяти подоланню енергетичних загроз і стимулювати економічне зростання країн європейського простору.   
Ключовим елементом механізму формування регіонального енергоринку є нормативно-правове забезпечення та впровадження єдиних норм в енергетичній сфері всіма країнами-учасниками. Нормативну базу в енергетичній сфері складають: Європейська енергетична Хартія (1991), Договір енергетичної Хартії (1994), Договір про Європейське енергетичне співтовариство, Пакети енергетичних ініціатив, Транзитний протокол до енергетичної Хартії, Угода про стратегічне партнерство і, нарешті, енергетичне законодавство ЄС.
 
Рис. 1.  Механізм створення європейського регіонального енергоринку
 
Договір, що засновує Енергетичне співтовариство між ЄС і дев'ятьома країнами Південно-Східної Європи, був підписаний у Афінах 25 жовтня 2005 р. і набув чинності 1 липня 2006 р. Сторонами Договору сьогодні є Єврокомісія, Албанія, Боснія та Герцеговина, Македонія, Сербія, Чорногорія, Хорватія і Косово під адміністрацією ООН. 
Договором про заснування Енергетичного співтовариства створена правова основа загального енергетичного ринку електроенергії і природного газу сторін – учасниць енергетичного ринку, що передбачає будівництво регіонального ринку країн Південно-Східної Європи та його інтегрування у внутрішній енергетичний ринок Євросоюзу. Для реалізації поставленої мети намічені, зокрема, такі конкретні заходи: встановлення загальних правил виробництва, передачі й розподілу електроенергії; встановлення загальних правил виробництва, розподілу, постачання та зберігання природного газу; формування на державному рівні регулюючих органів і операторів систем передачі; створення на регіональному рівні механізмів вирішення спорів; демонополізація енергетичного сектору; розробка прозорих дозвільних процедур, які будуть застосовуватися при створенні нових об'єктів інфраструктури; антикорупційна програма; регулювання доступу третіх країн; прийняття тарифних систем, що сприяють торгівлі; розробка технічних норм і правил, необхідних для функціонування ринкової регіональної системи.
Позитивний досвід створення Енергетичного співтовариства Південно-Східної Європи дав можливість Євросоюзу перейти до подальшого поширення на сусідні країни принципів ЄС у сфері енергетики та створення інтегрованого енергетичного ринку для забезпечення безпеки постачання енергоносіїв у держави Євросоюзу й стимулювання інвестицій в енергетичну інфраструктуру. 
Аналіз зовнішньої енергетичної політики Євросоюзу свідчить про його прагнення подолати «надмірну» залежність від імпорту енергоносіїв, що  найчастіше трактується як загроза енергетичній безпеці. З метою її ослаблення ЄС послідовно реалізує план щодо залучення сусідніх країн у свій внутрішній енергетичний ринок і тим самим створює правові та технічні умови для великомасштабного безперешкодного постачання енергоносіїв із сусідніх із європейськими регіонів, включаючи Південно-Східну Європу, Північну Африку, Африку південніше Сахари, Близький Схід, Середній Схід, Закавказзя й Центральну Азію. 
Окрім нормативно-правового забезпечення, необхідною умовою функціонування регіонального енергетичного ринку є ефективне регулювання, яке здійснюється на міжнародному, регіональному та національному рівнях. Найбільш компетентним суб'єктом регулювання енергетичних питань є Міжнародна енергетична агенція. При створенні регіональних інтегрованих енергетичних ринків у контексті забезпечення глобальної енергобезпеки найбільшу увагу МЕА приділяє створенню ринків для енергетичних. МЕА було розглянуто 22 приклади успішних урядових програм зі створення та виходу на енергетичні ринки нових технологій на загальну суму понад 20 млрд. євро. Аналіз результатів виконання успішних програм дозволяє дійти висновку, що нині більшість необхідних технологій уже створено або принципово розроблено. Наприклад, в електроенергетиці можливо на 15–25% зменшити використання енергії без нових наукових розробок. Водночас, для успішного виходу нових ефективних технологій на енергетичні ринки слід створити додаткову методологічну базу, яка б відображала можливість застосування погоджених підходів до реалізації енергетичної стратегії групами країн, що здійснюють скоординовану політику в умовах глобалізаційних та інтеграційних процесів. 
 
ВИСНОВКИ
 
Енергетика – це сукупність природних і штучних підсистем у сфері господарсько-економічної діяльності людини, основу яких становлять енергетичні ресурси, оптимальне використання котрих забезпечує країні ефективне функціонування і сталий розвиток.
Енергетичний сектор економіки вимагає комплексного підходу, адже формування ринку енергетики нерозривно пов'язане з глобалізацією, регіоналізацією господарського життя, умовами ринкової економіки, наявністю ресурсної бази тощо. Системотворчі чинники ринку енергетики поділяються на дві категорії: екстернальні, зв'язані з чинниками зовнішнього впливу та інтернальні, зв'язані з функціонуванням ринку енергоносіїв на рівні однієї держави.
Формування інтегрованого регіонального енергоринку потребує конкретних матеріальних, організаційних, правових, методологічних та інституційних передумов, найважливішими серед яких є: сприятливий стан внутрішніх енергетичних секторів економіки, наявність стартових можливостей власної мінерально-сировинної бази, транспортних систем, виробничих потужностей, резервів енергетичних ресурсів; принциповий вибір стратегічних напрямів реформування енергетичних ринків, готовність урядових та керівних структур до вдосконалення чинного національного законодавства; наявність необхідних інструментів для розвитку реальних ринкових відносин, готовність до використання й удосконалення цих інструментів у процесі лібералізації енергетичних ринків; наявність потрібних регулювальних органів на загальнодержавному та регіональному рівнях, що виконують функції контролю за дотриманням правил функціонування ринків, ціноутворенням на них, регулюють тарифи і ціни для окремих груп споживачів, зокрема для населення та комунального господарства; готовність операторів ринків виконувати норми і правила функціонування ринків у межах регуляторної політики, що реалізується.
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
 
1. Яценко, А. Б. Міжнародні ринки ресурсів [Текст] : навчальний посібник / Під заг. ред. Ю.В.Макогона. - К. : Центр навчальної літератури, 2005. - 194 с. - ISBN 966-364-062-6.
2. Енергетична безпека як складова національного проекту [Електронний ресурс].-Режим доступу: http://www.radiosvoboda.org/content/article
3. Європейський енергетичний ринок [Електронний ресурс].- Режим доступу:
http://www.db.niss.gov.ua/docs/energy/111.pdf - Загол. з екрану
4. Зовнішня енергетична політика ЄС [Електронний ресурс].- Режим доступу:
Фото Капча