Сучасна українська літературна мова

Предмет:

Тип роботи:

Курс лекцій

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

Інші — непрямі , що вживаються з прийменниками або без них. Термін прямий пояснює незалежність вживання іменника від його зв'язку з іншими словами, непрямі — синтаксичну залежність від інших слів. Називний відмінок виступає підметом, який може бути найчастіше суб'єктом у реченні: «А Рось кипіла в кам'яному ложі» (Л. Костенко). У пасивних конструкціях уживається як об'єкт (Туманрозгонився вітрами по долині), може виступати як іменна частина складеного присудка (Слава — зрадлива річ) або як головний член називного речення («Заслання, самота, солдатчина...» — Л. Костенко).

Родовий відмінок означає належність особі чи предметові (батько Миколи, вечір Шевченка, властивість цементу); об'єктні відношення — об'єкт дії (не дістав паперу); частину від цілого або його неповноту (налити води, купити цукру, привезти піску, центнер пшениці, цех заводу); обставинні значення — дат (1990 року), просторові відношення (наблизились до ставу), часові (протягом тижня), причинові (крикнув з переляку).

Давальний відмінок означає особу або предмет, для яких або в зв'язку з якими відбувається дія (служіння народові, привіт другові), належність (пам'ятник Іванові Франку), суб'єкт дії в безособовому реченні («Кому-кому, а Собаці тільки цього й треба було! Швиденько напився з калюжі води і рвонув!» — М. Вінграновський).

Знахідний відмінок має насамперед об'єктне значення: передплатити пресу, вимкнути світло, купити дозиметр. Це прямий додаток при перехідних дієсловах. Він уживається завжди без прийменника. Прийменникові конструкції означають простір як напрямок руху (в'їхати в ліс, стріляти в небо), об'єкт (дбати про дітей, кинути об землю).

В орудного відмінка строкаті семантичні відношення: об'єктні (копати лопатою, міряти метром, ділитися успіхом), обставинні (їхати дорогою, плисти морем, наступати лавиною, повернутися перед обідом), можуть означати співучасника діяча (батько з дочкою, комбайн з трактором, мати з немовлям), виступати іменною частиною складеного присудка (стати парубком, зробитися хмаркою, бути моряком), бути суб'єктом в односкладних реченнях (гуртожиток заселено студентами).

Місцевий відмінок завжди вживається з прийменником: лежати на траві, прийти о сьомій годині, блукати в лісі, людина при достатках, купатися в ( у ) річці. Найважливіші значення місцевого відмінка обставинні (ходити по березі, говорити по щирості) та об'єктні (кохатися в мистецтві, переконати у правильності доведення, грати на почуттях, одержати по книжці). Рідше вживаються означальні відношення: баба по матері, товариство по духу, однодумці по боротьбі.

Кличний відмінок виражає звертання до особи чи істоти взагалі: мамо, брате, Микито, Цанїіле, Маріє, Галю, Олено, кицю, конику, лисичко, вовче, Галино Гордіївно, Сергію Дмитровичу. Крім того, в художній літературі та публіцистиці й особливо у фольклорі це можуть бути іменники з предметним та абстрактним значенням: «— Прощай, мій товаришу, мій вірний старий друже! — тихо промовля він до ясена, мов до живої людини» (С. Колесник); «Поезіє, сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько Відкриє тебе для себе. Щоб стати навіки соняшником» (І. Драч).

Лекція № 5

Продовження

Категорія числа і відмінка іменника

План

Залишки форм двоїни /у значенні множини/ в сучасній українській мові.
Роль наголосу у вираженні категорії числа іменників.
Категорія відмінка. Відмінкова система сучасної української літературної мови. Основні значення відмінків.
Кличний відмінок у парадигмі іменника.

Залишки форм двоїни /у значенні множини/ в сучасній українській мові

Двоїна́ — граматична категорія числа, вживана для позначення двох осіб або парних предметів. Двоїна була відома ще в індоєвропейській прамові, від якої її було успадковано спільнослов'янською, а від неї — усіма слов'янськими мовами, включаючи українську.

Тепер в українській мові двоїна зберігається лише в окремих діалектах, цю граматичну форму також можна знайти у текстах українських письменників-класиків. З літературної норми двоїну було вилучено у 1933 р. під час правописної реформи, яку було направлено на знищення деяких рис української мови, що відрізняли її від російської. Серед сучасних авторів двоїну вживали О. Довженко, П.Тичина, М.Драй-Хмара, В.Підмогильний, І.Сенченко, Т.Осьмачка, О.Забужко.

Окрім української, серед слов'янських, лише словенська, нижньолужицька та верхньолужицька мови зберегли цю граматичну категорію. У польській мові двоїна вийшла з ужитку в XV ст., залишившися лише в декількох сталих виразах (пол. Mądrej głowie dość dwie słowie — «Мудрій голові і двох слів досить», замість нормативного пол. Mądrej głowie dość dwa słowa). Приклад залишку двоїни в російській мові — чисельник "двести" (з давнього "двѣ стѣ").

Граматично двоїна має такі словоформи:

іменники жіночого та середнього роду в називному й знахідному відмінках дістають закінчення -і: дві стіні́, обидві коро́ві, три доро́зі, чотири кни́жці.
деякі іменники на означення парних понять мають форму двоїни і в орудному відмінкові: бровима (і бровами), грудима (і грудьми), дверима, очима, плечима, ушима (і вухами); це стосується й низки числівників: двома, трьома, чотирма, стома та інших.
у місцевому відмінку форми двоїни можуть утворюватися від слів око (на очу) і вухо (на вушу): "Мигтить ув очу, мов проміння" (Ганна Барвінок); "Зачинилися двері за мною, і стало мені темно в очу і на душі" (О.Довженко); "...з отерпом у пучках і сльозами в очу" (О.Забужко); "Аж лящить в вушу вже в мене від їх крику" (П.Куліш).
іменники чоловічого роду дотепер втратили закінчення двоїни -а (-я): два сина, три хлопця, за винятком кількох слів: ву́ха, рука́ва, повода́.
надалі лишається акцентуаційне