Технічне дослідження реквізитів документів

Письмовомовне криміналістичне дослідження документів, тобто авторо- і почеркознавство, у сучасній спеціальній літературі ще називають криміналістичною скриберологією.

Скриберологія – складова частина криміналістичної документалістики, що вивчає й розробляє проблеми дослідження письмової мови і почерку як носіїв інформації, що має значення для кримінального судочинства.

Серед загальних завдань криміналістичної документалістики можна вирізнити три групи таких:

Установлення функції документа в можливій конкретній злочинній діяльності. Йдеться про встановлення місця та ролі документа й наявної в ньому інформації в усій сукупності матеріалів розслідуваної події. А саме, чи наявний документ – носій змістовної інформації про обставини злочину, або ж він виступав свого часу, об'єктом чи знарядям посягання, або зберіг на собі його слід.

Установлення виконавця документа (суть почеркознавства).

Установлення автора документа (суть авторознавства).

Конкретним завданням техніко-криміналістичного дослідження документів виступають:

установлення способу виготовлення документа чи окремих його фрагментів;

виявлення наявних у документі змін (ознак підроблення) ;

відновлення видозмінених або ушкоджених (напів- або майже знищених, наприклад, спалених, залитих фарбою чи іншими барвниками, змитих, витравлених хімічними препаратами тощо) документів або текстів документів;

дослідження посвідчувальних ознак на документах (відтисків, печаток) ;

установлення засобів і знарядь, що застосовувалися для виготовлення документів, і ряд інших завдань;

Почерко- та авторознавство теж має свої конкретні завдання ідентифікаційного та діагностичного характеру.

Отже, предметом криміналістичної документалістики є вивчення закономірностей щодо виготовлення та функціонування різноманітних документів, які потрапили до сфери кримінального судочинства.

 

 

Одним із основних у цій галузі є поняття документа. Термін «документ» походить від латинського, що означає все, що може служити свідченням, доказом чого-небудь.

Визначення поняття документа, які є у кримінально-правовій, процесуальній та криміналістичній літературі, В. К. Лисиченко поділяв на дві групи. До першої він відносив визначення, у яких документ розглядається як письмовий акт, що посвідчує за допомогою письма відомості про обставини, які мають юридичне значення.

Але такі визначення не відображають нові технічні можливості виготовлення документів. Другу групу становлять визначення, які розглядають документ як предмет вольової діяльності людини, за допомогою якого загальноприйнятим або спеціальним способом закріплено певну інформацію.

У широкому значенні в криміналістиці під документом розуміють будь-які матеріальні об'єкти (носії), в яких тим чи інтим способом зафіксовані відомості про певні факти й обставини, що молоть значення для розкриття, розслідування, запобігання злочинам, установлення істини в справі.

Документи класифікуються за різними підставами.

За процесуальною природою.

Документи – речові докази, які мають значення для розслідування не тільки завдяки своєму змісту, але й факту свого існування, способу виготовлення та іншим матеріальним ознакам. Вони можуть бути засобом скоєння злочину, засобом приховування злочину і засобом, що сприяє розкриттю злочинів та встановленню істотних для справи обставин.

Документи – письмові докази, які мають значення для встановлення істини у справі тільки завдяки своєму змісту. Такі документи не є об'єктом криміналістичного дослідження та можуть замінюватися у справі копіями та дублікатами.

Документи – зразки для порівняльного дослідження. За способом фіксації відомостей:

письмові (найбільш поширені), що у свою чергу поділяються на: рукописні, машинописні, типографські (поліграфічні), виготовлені засобами малої поліграфії та машинограми на паперовому носієві, виготовлені літеродрукуючим обладнанням ЕОМ;

графічні;

фото -, кіно -, відео -, фонодокументи;

машинні носії кодованої інформації для ЕОМ;

спектрограми, осцилограми, отримані в перебігу фізичних досліджень. За характером (джерелом) походження.

1. Офіційні, що видані установами, організаціями, підприємствами, тобто виходять від юридичних осіб. Такі документи повинні бути виконані у певній формі та мати реквізити. Реквізити – це сукупність необхідних, обов'язкових позначень, що індивідуалізують документ, які відповідно до встановлених вимог повинні міститися у документі (номер, текст, фотокартка, відбитки печаток та штампів, відомості про власника тощо).

2. Неофіційні (приватні) – документи, які виходять від громадян. Такі документи можуть бути двох видів: складені за прийнятою або встановленою законом формою (заяви) ; складені у довільній формі (записки, листи тощо).

За юридичною природою.

1. Справжні, які складені за встановленою або прийнятою формою. Такі документи поділяються на дійсні (справжній документ, який має юридичну силу) та недійсні (справжній документ, який втратив юридичну силу, наприклад, закінчився термін дії).

2. Підроблені – документи, зміст чи реквізити якого не відповідають дійсності.

Розрізняють підроблення двох видів. 1) інтелектуальне – внесення завідомо неправдивих відомостей до справжнього документа; 2) матеріальне – виготовлення повністю підробленого за формою і змістом документа (повне) ; внесення часткових змін до реквізитів та змісту справжнього документа способами, які залишають матеріальні сліди (часткове) «

Інтелектуальне підроблення документа встановлюється під час розслідування під час провадження слідчих дій та оперативно-розшукових заходів, проте за допомогою криміналістичного дослідження письма встановлюються автор, виконавець такого документа, факт підпису його конкретними особами.

Матеріальне підроблення (повне і часткове) встановлюється техніко-криміналістичними засобами, прийомами, методами, розробленими підгалуззю – техніко-криміналістичне дослідження документів.

Крім того, документи можна класифікувати за способом передачі інформації (відкриті та закодовані), за засобами захисту від підроблення тощо.