Текстовий вимір омонімії

 

У статті розглянуто дискусії навколо статусу омонімів і омонімії, відомі під назвою омонімійний конфлікт, що розгорнувся у мовознавстві в ХХ ст. й фактично усе ще не завершився. Засвідчено недоречність однозначного підходу до трактування такої мовної універсали' як омонімія.

Ключові слова: омонімія, омонімійний конфлікт, статус омонімії у тексті, функції омонімів у тексті.

Демская О. М. Текстовое измерение омонимии. В статье рассмотрено дискуссию о статусе омонимии и омонимов, известные под названием омонимический конфликт, имевший место в ХХ в. и фактически все еще не завершённый. Указано на несоответствие однозначного подхода к осмыслению такой языковой универсалии как омонимия.

Ключевые слова: омонимия, омонимический конфликт, статус омонимии в тексте, функции омонимии в тексте.

Demska O. M. Text dimension of homonymy. The article considers the debates around the status of homonymy and homonyms. These debates are well known as the conflict of homonyms that appears in the early part of the XX century and continues even now, especially in Ukrainian language studies. Also in the article, taking into consideration the functional aspect of the lexical units, the interpretation of the homonyms as neutral phenomenon of the human language is made more accurate.

Key words: homonymy, the conflict of homonyms, status of homonyms in the text, function of homonyms in the text.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Європейська наукова традиція послідовно висловлює думку про те, що вперше про омонімію йдеться у відомому діалозі Платона (427 – 347 рр. до н. е.) «Кратил» (з старогр. КратоХо^; лат. Cratylus). Аналогічно як і іншу позицію про те, що мовознавство нового часу повертається обличчям до омонімії на зламі XIX і ХХ ст. Цей поворот пов’язаний з М. Бреалем , який прагнув відмежувати семантику від етимології та лексикографії, перетворивши її на самостійну галузь загального мовознавства. У лінгвоукраїністиці омонімія з’являється наприкінці 20-х років ХХ ст. [див. 5] і залишається у полі зору науковців до сьогодні. Йдеться як про класиків Ш. Баллі, Л. Булаховський, Д. Бутлер, В. Віноградов, Ж. Жильєрон, Л. Лисиченко, А. Мейе, так і про наших сучасників Н. Борисенко, Л. Кіцилу, Н. Клипу, О. Кушлик, З. Саттарову, О. Шаблій та ін. Як мовна універсалія у лінгвоукраїністиці омонімія зазвичай розглядається з головним акцентом на її системний аспект. Однак на сьогодні усе активніше постає питання про функціональну складову омонімії, чи те, як омоніми поводять себе у тексті-мовленні, на які вербальні практики присутність омонімів впливає, а на які ні, коли омонімія генерує девіацію, а коли ні. Відповіді на ці запитання є вкрай важливими з огляду на комунікативні властивості мови як такої та української зокрема. Однак, перш ніж давати відповідь на ці загальні запитання, запропонуємо своє бачення омонімів у тексті та кваліфікацію їхнього текстового виміру.

Різні аспекти омонімів і омонімії були є і будуть предметом вивчення, але чи не найцікавішим та суперечливим залишається її текстовий аспект. Тут звертаємо увагу на кілька праць, зосереджених саме на проблемі текстового виміру омонімії, що слугували для нас підґрунтям. Мова зокрема про статті А. Білозуб [1], Н. Клипи [7], Л. Солдатової [13], де знаходимо детальний аналіз омонімів у тексті, що корелює із загальноєвропейською традицією інтерпретації одиниць такого типу в реалізації. Найважливіше питання, з поміж багатьох, стосується статусу in minus, in plus, а можливо in zero омонімів та омонімії, що й визначає актуальність пропонованої статті.

Точкою відліку нашого дослідження слугуватиме теза про експліцитність омонімії у системі мови й імпліцитність – у мовленні. Так, суть омонімії полягає у відношеннях, для яких потрібно мінімально два співвідносні елементи тотожні планом вираження та відмінні планом змісту, що можливо одночасно у системі мови і неможливо – у мовленні, чи тексті. Усе так і не так.

Метою статті є дослідити сутність омонімії у тексті, а завданням – засвідчити тривіальність омонімії у текстовому вимірі, а також показати, що недоцільно однозначно детермінувати це явище як позитивне або ж негативне.

Виклад основного матеріалу дослідження. Погодьмося з Ф. де Сосюром, що поняття «мови» не збігається з поняттям «мовленнєвої діяльності» [14, 47], а далі з Ж. Вандрієсом, що: «... значення слова визначає контекст. Ми вміщуємо слово у середовище, яке кожного разу й у конкретній ситуації детермінує його значення. Не що інше, ніж контекст, усупереч різноманітності значень певного слова, надає йому його «особливе» значення; не що інше, ніж контекст, очищує слово від його минулих значень, нагромаджених пам’яттю, і створює йому його «актуальне» значення. Але незалежно від його конкретного вживання, слово присутнє у свідомості зі всіма своїми значеннями, з прихованими і можливими, готовими за першої ліпшої нагоди виринути на поверхню» [4, 171]. Отже у таких, наприклад, реченнях: У природі є порядок і гармонія всіх речей, певні незмінні закони (І. Франко), Вона тут тільки і робила, що всім гадала, ворожила (І. Котляревський), Чайки цілими зграями літали над водою, жалібно скиглячи (Леся Українка) годі вгледіти неоднозначність чи омонімію слова, до моменту, поки не