Текстовий вимір омонімії

Можна припустити, що вживаючи той чи той омонім у пам’ яті більше або менше явно зберігається інший з омонімів, що, зрештою, дає право мовознавцям говорити про неоднозначність тексту за умови наявності у ньому омонімної одиниці.

Ідеальною можна було б визнавати ту мову, «в якій кожна форма має лише одне значення й кожне значення асоціюється лише з однією формою» [8, 429]. Проте, мабуть, ніхто не візьметься стверджувати, що існує така природна мова, у якій кількість слів відповідала б кількості предметів та явищ позамовного світу. Підтвердженням цього є існування у мові слів, що перебувають між собою у різних формально-значеннєвих відношеннях, зокрема, синонімійних, омонімійних, полісемійних, і кожен з цих типів відношень реалізує себе через слова, що їм притаманне загальне значення in plus, in minus або in zero. Синонімію та полісемію безапеляційно трактують in plus, а омонімію – радше in minus. Але звернімо увагу, як тільки ми входимо у сферу термінології – усе негайно змінюється: синонімія набуває забарвлення in minus, а омонімія – in zero, чи стає нейтральною, оскільки терміни, що мають однаковий план вираження і різний план змісту, зазвичай належать до різних терміносистем, а отже не перетинаються, а отже, радше не мають конотації ні in minus, ні in plus.

Однозначний погляд на омонімію в традиційному текстовому просторі так ніколи й не був сформований. Зазвичай її розглядають а рамках «або – або», єдності позитивного і негативного як типових ознаки омонімії все ще не досягнуто. Визнаючи, що омонімія є так званим порушенням закону знака, її часто розглядають як явище доволі, а то й різко негативне, таке, що утруднює процес комунікації: «навряд чи мають рацію ті дослідники, які стверджують, що виникнення омонімів – це збагачення словникового складу мови. Швидше навпаки, омоніми завжди – це прикре нерозуміння того, що повинно розумітися» [12, 89]. До цього додається трактування омонімійних відношень як «ізольованих, одиничних, виняткових, важкопередба- чуваних, нерегулярних, що на фоні полісемії з її регулярністю, повторюваністю, пропорційністю, постають як категорія семантично негативна» [11, 209].

Украй зле до омонімії наставлений Л. Малаховський, який фактично узагальнює негативне трактування омонімії у радянській мовознавчій традиції. Детально аналізуючи статус омонімів у текстовому просторі, учений детермінує її як «чинник, що призводить до погіршення кодових властивостей тексту» [9, 24], і, віддаючи належне тим, хто схильний трактувати омонімію позитивно, усе ж не відмовляє собі у думці: «те, що омонімія, хоча й порушує закон знака, не спричиняє проблем у процесі комунікації, стало у мовознавстві загальником. Одначе є факти, які змушують засумніватися у справедливості цієї думки» [9, 25-26]. Намагаючись обґрунтувати негативність омонімії, Л. Малаховський виходить за межі індоєвропейських мов і зосереджується на китайській та японській, які слушно вважають омонімійними, і виводить «залежність рівня перешкод при омонімії від ступеню омонімійної насиченості мови (тексту) « [9, 27]. Хоча ще Л. Блумфілд намагався спростувати твердження про «омонімійну біду» цих мов, зазначаючи що китайська і японська мови «послуговуються ієрогліфічним письмом, де функціонують два типи символів – фонетик, чи основний або первинний символ, і ключ, додатковий символ. Коли ж для передачі якогось складного слова на письмі фонетик і ключ об’єднуються в єдиний складний ієрогліф, то фонетична частина складного знака не завжди точно відображає звучання слова. Крім того, наявний у цих мовах мелодійний наголос разом з контекстом доволі різко знижує потужність омонімії у них» [2, 316].

Не поступається наданню омонімії якості in minus і західна лінгвістична традиція. Ще на початку минулого століття категоричну думку про омоніми висловив Р. Бріджес, який стверджував, що «чим більше у мові омонімів, тим гірша вона як науковий та зручний засіб мовлення» [17, 5]. Згодом Е. Оеманн, аналізуючи омоніми німецької мови і традицію їхнього вивчення та лексикографічного опрацювання, доходить висновку, що «перешкодою для мови є усе те, що руйнує її ясність та однозначність, – це зрозуміло і не вимагає особливих доказів. Тому омонімію, яка, власне, й призводить до плутанини і непорозумінь, також сприймають як перешкоду. Особливо легко такі перешкоди виникають, коли омонімами є слова однієї категорії, які виступають аналогічно в одній і тій самій синтаксичній функції та в одному й тому самому мовному та мисленнєвому оточенні» [16, 123]. Або ж, як пригадаємо у Ж. Жильєрона, слова, що йдуть одними шляхами мислення, чи жильєронову омонімійну доктрину, суть якої полягає у тому, що не всі омоніми однаково небезпечні та шкідливі для мови. Певні умови формального і / або матеріального характеру запобігають плутанині або ж, навпаки, неминуче призводять до неї. Тому слід говорити про так звану прийнятну омонімію, дозволену мовою, оскільки вона не стоїть на заваді порозумінню, виступає засобом економії мовних ресурсів, сприяє компактності мови, і неприйнятну омонімію, що її слід уникати за будь-яких обставин [див. 21]. Інакше кажучи «елементи омонімного ряду можуть належати до віддалених сфер