Текстовий вимір омонімії

Трактування омонімії як явища нейтрального або й позитивного пов’язане з Празькою школою. Говорячи про специфіку слов’янської омонімії, Б. Трнка хоча й не порушує самого питання про її характер, але вказує на те, що омонімія є «суттєвим чинником у розвитку фонологічної системи мови» [15, 275]. На те, що мова практично не відчуває незручностей через існування у ній омонімії, вказували Л. Булаховський: «з контексту звичайно буває зрозуміло, яке власне значення має те чи інше омонімічне слово, а випадки, що серйозно загрожують розумінню у практиці мови, виникають надзвичайно рідко» [3, 47]; а згодом М. Івченко: «у свідомості людини приховано зберігаються різноманітні значення кожного засвоєного у життєвій практиці слова, і у відповідний момент у неї з’ являється необхідне для конкретного випадку значення слова, вжитого у конкретному контексті» [6, 58], що по суті є поверненням до Ж. Вандрієса.

Завершуючи століття омонімійного конфлікту, іспанська лінгвістка І. де ла Куруз Каба- ніллас ще раз повертається до цього сумнозвісного конфлікту і присвячує йому цілу статтю The Conflict of Homonyms Revisited, де виправдовує омонімію, знімаючи з неї одноосібну вину за усі негаразди мови, пов’язані з втратою слів. Учена перерозподіляє відповідальність між останньою і такими доволі неочікуваними позамовними чинниками як «війна, релігія, право, наукові та освітні інновації, зміни у звичайному житті або у системі мислення» [19, 111]. Але, що найважливіше, пропонує змінити сам кут зору на омонімію, з чим годі не погодитися: «Омонімію [... ] варто вивчити і під іншим кутом зору: не лише як причину ліквідації слів, але і як причину модифікації графічної форми слова або дистрибутивного обмеження. Ба більше, до омонімії необхідно підходити з перспективи багатьох чинників і брати до уваги різні мовні механізми та засоби усунення наслідків омонімійного конфлікту» [19, 112]. Попри те, якою б не була традиція – позитивного або негативного – трактування омонімії, ми схильні розглядати її як мовну універсалію, якій одночасно притаманні ознаки in plus та in minus, а подекуди in zero, тобто амбівалентно. За одних умов омонімія сприяє компактності мови і мовлення та не шкодить передаванню інформації, а за інших – виступає засобом деформування інформації і, зрештою може породжувати непорозуміння та ускладнювати комунікацію. У словнику маємо чітку кореляцію заголовкове слово – тлумачення, що може реалізувати себе як двічі або більше одна ‘форма ^ одне значення’ або ‘одна форма ^ багато значень’. Натомість у тексті ми позбавлені простору для такої кореляції, що й породжує це ‘славетне’ непорозуміння. Справді, конструкція на зразок: Карл Більдт залишає свою посаду... може мати два значення ‘Більдт залишається на посаді’ й ‘Більдт йде з посади’; Російська ядерна зброя запущена... може означати або ‘за довгий час поганого обслуговування втратила належні якості’, або ‘здійснено запуск з метою ураження цілей противника’; Продемонстровано відмінні знання – ‘інші знання; чи такі знання, що відрізняються від. ’ або ‘надзвичайно хороші’ тощо. Проте однозначно стверджувати, що поява поряд омонімів у тексті спричиняє винятково непорозуміння і має лише негативний характер було б неправильно, оскільки важко трактувати негативно каламбур як наслідок зведення омонімів у тексті, аналогічно як і використання омонімів у поезії з метою досягнення рими. З цього приводу Л. Солдатова слушно зазначає, що «омоніми в основному є стилістично нейтральними словами. Але все ж таки вони відіграють певну стилістичну функцію у створенні образності за допомогою таких прийомів як: використання їх як засобу словесної гри, матеріалу для створення дотепів і каламбурів, досягнення жартівливого або іронічного ефекту, при якому використовується суперечність між формою і змістом; використання в одному контексті вільного і фразеологічно зв’язаного омонімів, що виникли внаслідок розпаду семантичної єдності; використання в поезії для римування та посилення виразності, тощо» [13, 16].

Однак, правдою є й те, що реалізація омонімів із маркером in plus головно відбувається у текстах художнього та публіцистичного стилів як таких, що послуговуються усіма можливими лексичними ресурсами мови в усіх можливих їхніх проявах прямого й переносного значення. Таку загальну думку послідовно висловлюють сучасні лексикологи-дослідники функціональних аспектів слів-омонімів, до прикладу, А. Білозуб у своїй статті Лексико-семантичні прийоми мовної гри в українському постмодерному тексті, крім інших, наводить й аналізує типологічно різні омоніми як засіб творення мовної гри, говорячи, що «креативним потенціалом відзначається обігравання у художніх текстах лексики, що належить до певної групи за значенням, тобто паронімів, омонімів, антонімів та синонімів; [.. ] головною функцією лексичних омонімів у постмодерному тексті є створення каламбурів» [1, 128], у такий