Українська культура

Іншим напрямом культурної роботи Центральної Ради було налагодження україномовної видавничої справи, створення бібліотек, розвитку національного театру, музики, образотворчого мистецтва та сприяння становленню культури національних меншин України.

У освітянській роботі активну участь брали товариства «Просвіта», за їх допомогою у містах і селах створювались хати-читальні, бібліотеки, гуртки по ліквідації неписьменності, серед населення поширювалась навчальна й художня література тощо.

Великий обсяг роботи здійснила Центральна Рада з налагодження видавничої справи. Побачили світ збірки поезій відомих і молодих українських літераторів.

. Прагнучи розвитку українського театрального мистецтва, Центральна Рада заснувала Український національний театр.

При Академії мистецтв було засновано Українську національну картинну галерею.

Позитивні тенденції збереглися і в розвитку науки.

У літературі та поезії у цей час починають активно працювати фундатори української літератури радянського періоду П. Тичина, В. Сосюра, В. Головко, В. Чумак, В. Блакитний, У. Кулик, Г. Коцюба та ін.

Поступово розвивалося започатковане Центральною Радою українське кіномистецтво. Цією проблемою займався Всеукраїнськиі кінокомітет.

 

Політика радянського керівництва в галузі культури офіційно була названа «культурною революцією». У короткий строк планувалося ліквідувати неписьменність; створити систему народної освіти; сформувати кадри нової інтелігенції; перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки на інструмент ідеологічного впливу на маси; використати наукові досягнення для соціалістичного будівництва.

Набираюча силу тоталітарна держава не була зацікавлена в докорінному перевороті у свідомості трудящих, підвищенні їхнього культурного рівня.

Було створено Надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю

Наприкінці 30-х років система обов'язкової семирічної освіти в містах України в цілому сформувалася, було створено передумови для здійснення загальної середньої освіти в містах і завершення семирічної та розширення середньої освіти на селі.

Зростаючими темпами відбувалося і формування нової інтелігенції.

Складні й неоднозначні процеси відбувалися в українській літературі та мистецтві.

Зумовлена непом атмосфера відкрила простір для творчого пошуку молодому поколінню письменників.

У 1923 р. група пролетарських письменників утворила спілку «Гарт», до якої увійшли О. Довженко, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий. Пізніше «гартівці» стали основоположниками двох нових творчих об'єднань – «Вапліте» на чолі з М. Хвильовим та ВУСПП.

Після висунення М. Хвильовим гасла «Геть від Москви!», реальний зміст якого полягав у відмові від стилю та канонів російської літератури, а не в закликові до політичного розмежування, під тиском офіційної влади дискусія була переведена в політичну площину: письменника почали звинувачувати в націоналізмі, підштовхуванні народу України до виходу з СРСР.

Розвиток українського театру був надзвичайно динамічним.

Новим явищем стало кіно.

Українська музична культура 20-30-х років сформувалася у взаємодії традиційних канонів народного фольклору, спадщини музичної школи М. Лисенка.

У 20-х роках стала відроджуватися наука.

 

У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масових літературних організацій – «Плуг». Заявивши, що для мас треба створювати таку літературу, яку вони хочуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів організації так висловив ставлення до мистецтва: «Завдання нашого часу в царині мистецтва полягає в тому, щоб приземлити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зроби­ти його потрібним і зрозумілим для всіх». Через рік Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу «Гарт», що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. У групу входили Костянтин Гордієнко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йогансен, Олександр Копиленко, Іван Микитенко, Валер'ян Поліщук, Володимир Сосюра, Іван Сенченко, Павло Тичина, Микола Хвильовий та ін.

Поряд із цими марксистськими організаціями виникали також невеликі групи ідеологічно нейтральних або «непролетарських» письменників та художників.

У період українізації особливо виділяється київська літературна група «неокласиків», яку очолював Микола Зеров. До її складу входили Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим Рильський. Блискуче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними мовами, створювали численні переклади світової класики, активно протистояли «Пролеткульту». «Неокласики» орієнтувалися на поєднання національних традицій і досвіду світової та європейської літератури.

У 1925 р. після розпаду «Гарту» частина його членів (серед них Микола Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну літературну організацію «Вапліте» («Вільна академія пролетарської літератури») на чолі з Миколою Хвильовим.

Противниками «Вапліте» були не лише Пилипенко та інші прихильники «Плуга». З критикою «буржуазно-націоналістичної ідеології» виступило тодішнє комуністичне керівництво України. Навіть Сталін вказав на небезпеку поглядів М. Хвильового. Для боротьби з поширенням націоналістичних ідей у літературі у 1927 р. було створено прорадянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуністичної партії за літературною діяльністю.

У розпал цих подій з'являються літературні твори високого ґатунку – П. Тичини га М. Рильського. Одразу ж після виходу в 1918 р. збірки «Сонячні кларнети» П. Тичина здобув широке визнання. Продемонстроване ним у таких наступних збірках, як «Замість сонетів і октав», «Вітер з України», мистецьке володіння словом не лишало сумніву в тому, що твори Тичини є справжньою віхою в розвитку української