Українська культура

Головними темами прозових творів були наслідки революції та громадянської війни в житті людини і суспільства. У «Синіх етюдах», що пройняті тонким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого реалізму, Микола Хвильовий оспівує революцію, в той час як в «Осені» і «Я» він відображає її суперечності й своє зростаюче почуття розчарування нею. В таких творах, як «У житах», Григорій Косинка майстерно змальовує рішучість селян у боротьбі з чужоземцями. У романі «Місто» скептично-містичний Валер'ян Підмогильний описує, як українському селянинові безбідно жити в чужому для нього місті завдяки тому, що він відмовляється від кращих селянських цінностей. У своєму творі «Із записок холуя» майстер сатири Іван Сенченко висміює безхребетних лакиз, що їх породжував радянський лад. У романі Юрія Яновського «Чотири шаблі» з його яскравими описами селян-партизан проступає дух запорозьких козаків. Але неперевершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гуморески якого читали мільйони людей.

Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його п'єси – «Народний Малахій», «Мина Мазайло» і «Патетична соната» – викликали сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності, російського шовінізму, «малоросійської» ментальності, анахронічного українського націоналізму, духовної незрілості комуністів-доктринців.

Новаторським талантом у Західній Україні вирізнявся поет-імажиніст Богдан-Ігор Антонич. Привертають увагу філософським осмисленням буття збірки «Три перстені», «Книга Лева», «Зелена Євангелія», «Ротації». Творчість Б. -І. Антонича співзвучна з поезією П. Тичини.

 

Незважаючи на великий моральний стимул, який дала більшовикам перемога у другій світовій війні, Сталін був переконаний, що війна завдала радянському суспільству серйозних ідеологічних втрат. Аби піднести бойовий дух народу під час війни, радянські власті підтримували російський і неросійський патріотизм, послабили обмеження релігійної діяльності. Сталін довірив завдання відновлення ідеологічної чистоти своєму близькому помічникові Андрію Жданову. Відтак ідеологічна кампанія Жданова дала новий поштовх оспівуванню російської культури та наукових досягнень. Для кожного західного винаходу радянські пропагандисти знаходили росіянина, який розвинув цю ідею раніше, для кожного видатного західного автора був кращий за нього російський автор.

Через місяць, коли Остап Вишня – надзвичайно популярний поет-гуморист, репресований у 30-х роках, – наважився висловити думку, що художник має право помилятися у пошуках творчого почерку й самобутності, з Москви полетів град звинувачень в “ідеологічній розхлябаності”. Нещадні нападки були спрямовані також на українських композиторів за використання традиційних українських тем. Оперу К. Данькевича “Богдан Хмельницький” критикували за те, що росіянам у ній відведене недостатньо помітне місце, а українські літературні журнали та енциклопедії звинувачувалися в зосередженості на “вузьких” українських темах. Апогей настав, коли на вірш В. Сосюри “Любіть Україну! ” впало звинувачення у “націоналізмі”, а його автора змусили опублікувати принизливе каяття. Багато єврейських письменників, учених, художників було репресовано. Таємна поліція навіть сфабрикувала “змову” групи єврейської інтелігенції, що планувала за допомогою “міжнародного єврейства” заволодіти Кримом і відокремитися від Радянського Союзу. Але якраз коли всі збиралися з силами, щоб пережити наступну сталінську чистку, 5 березня 1953 р. “великий вождь” помер.

До змін прагнула навіть радянська верхівка. Існувала очевидна й нагальна необхідність загального послаблення жорсткого сталінського контролю. Суттєво важливим було, щоб народ СРСР нарешті отримав відчутні матеріальні блага від накопиченої радянською державою гігантської політичної та економічної потужності.

 

За Ризьким миром (березень 1921 року), між радянськими республиками і Польщею Західна Волинь, Полісся, Холмщина і Підляшшя увійшли до складу польської держави.

Українські землі, що ввійшли до складу Польщі, становили третину її території. У 20 – 30 роках Західна Україна залишалася відсталою аграрною окраїною, внутрішньої колонією польської держави. Уряд ділив територію України на дві частини: Польщу “А” і Польщу “Б”. Україці зазнавали дискримінації і у сфері мови та освіти.

У 20 -30 роках у Західній Україні діяли культурно-просвітницькі товариства “Рідна школа” і “Просвіта”.

Впливовою силою в галицькому суспільстві була греко-католицька церква.

Українці заснували у Львові таємний Український університет.

Спробу задовольнити потребу українців у середніх освітніх закладах зробило товариство “Рідна школа”. Головним осередком української культури залишалося Наукове товариство імені Т. Шевченка у Львові.

 

Внаслідок окупації України її урядові, культурні і наукові установи були евакуйовані і функціонували на території інших республік. Було евакуйовано понад 70 українських вузів. Реалізації оборонних програм була присвячена діяльність Академії наук УРСР. Спеціалісти фізико-технічного інституту розробляли прилади для військової авіації, радіолокації, пеленгації. Інститут електрозварювання, очолюваний Є. Патоном, розробив метод автоматичного дугового зварювання під флюсом корпусів танків Т-34, що поліпшило їх міцність і якість.

Українські вчені розробили нові ефективні методи лікування поранених. Інститут клінічної фізіології на чолі з академіком Богомольцем створив багато нових препаратів. У Харківському інституті переливання крові були організовані пункти заготовки і консервування крові для передачі шпиталям.

Інститути історії, економіки, археології, мовознавства і літератури були об'єднані в Інститут суспільних наук. Історики видали роботу «Боротьба українського народу з німецькими загарбниками», серію брошур про народних героїв України, авторами яких були М. Петровський, К. Гуслистий та ін. Ці видання мали важливе значення для