Українська культура

Із України було евакуйовано понад 50 театрів, які продовжували свою діяльність у незвичних, непридатних умовах. Основна увага приділялась виступам у військових частинах та шпиталях.

Великого значення в роки війни набула кінодокументалістика. Спеціальні групи кінооператорів готували бойові кінозбірки про воєнні події. Велике значення мали документальні фільми О. Довженка «Битва за нашу Радянську Україну» (1943), «Перемога на Правобережній Україні» (1945). Українські кіностудії, евакуйовані до Середньої Азії, випускали патріотичні фільми. 1943 р. режисер Марк Донський поставив фільм «Райдуга», що здобув «Оскар».

Війна відображалась і в образотворчому мистецтві. Темою робіт українських художників став захист Вітчизни. Особливо сильне враження справляли плакати «В бій, слов'яни» і оригінальна серія «Гнів Шевченка – зброя перемоги» В. Касьяна, плакати І. Литвинського та інших художників.

Плідно працювали у роки війни українські скульптори. Так К. Діденко створив серію скульптурних портретів командирів партизанського руху С. Ковпака О. Федорова, С. Руднєва.

В іншому руслі розвивались культурні процеси на тимчасово окупованій території України. Німецькі окупанти, заграваючи з українським населенням, відновили діяльність УАПЦ, однак жорстко її контролювали.

В умовах окупації німці завдали непоправної шкоди культурному надбанню українського народу, знищуючи та вивозячи у Німеччину пам'ятки української культури.

Деякі діячі культури України стали співучасниками військових злочинів, здійснених німцями в Україні. Так, відомий український історик А. Оглобін, що обіймав посаду київського бургомістра, керував складанням списків київських євреїв, що підлягали розстрілу. До цих списків потрапили близько 34 тис. осіб. Саме він. підказав німцям, що доцільніше проводити масові розстріли в Бабиному Яру, а не в Голосіївському лісі, як планувалось. Він же перекладав на українську мову наказ «Всім жидам Києва», де говорилось про явку євреїв 29 вересня 1941 р.

 

Після смерті Й. Сталіна (1953 р.) у суспільному житті народів СРСР відбуваються якісні зміни. Розпочинається процес десталінізації. Біля керма партії, а отже, й держави став М. С. Хрущов.

Реабілітація в'язнів сталінських концтаборів». Раніше вилучені з бібліотек книготорговельної мережі твори репресованих повільно поверталися до читача.

У 1950-60-х pp. українська література поповнюється талановитими творами В. Симоненка, І. Драча, Д. Павличка, Л. Костенко.

«Відлига» в культурі і духовній сфері, як і в інших галузях суспільного життя, була переповнена суперечностями, продиктованими прагненням М. Хрущова та його оточення щось змінити, не зачепивши основ тоталітарної держави. Тому лібералізація суспільства супроводжувалася гоніннями на діячів культури і мистецтва, критика сталінщини співіснувала з посиленням ідеологічного наступу, реформування економіки й обіцянки комуністичного майбутнього поєднувалися з адміністративно-командними методами управління суспільно-політичним, у тому числі й духовним, життям, процвітанням партійно-державної бюрократії.

Паростки національно-культурного відродження, викликані «відлигою», загрожували існуючій політичній системі, панівній ідеології, тому тиск на творчу інтелігенцію набирав нових форм і масштабів. Це призвело до ресталінізації й стагнації суспільства, але не могло знищити духовний потенціал народу, прогресивні тенденції культурно-історичного розвитку.

 

Пожвавлення літературного і загальнокультурного життя в Україні. Його зв'язок із “хрущовською відлигою”, а також із зрушеннями у соціальному, в культурно-мистецькому житті людства (крах колоніальної системи, виникнення опору в “соціалістичному таборі”). Студентські заворушення. Поява нових мистецьких форм. Авангардистські напрямки в літературі, мистецтві.

Запровадження Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1961). Реабілітація цілого ряду репресованих письменників. Повернення значної частини їхньої спадщини. Тимчасове послаблення цензури. Зміна короткочасної “хрущовської відлиги” брежнєвсько-сусловськими заморозками. Початок з 1965 року нових арештів письменників (І. Світличного, Є. Сверстюка, Ю. Бадзя, І. Калинця, В. Стуса, В. Захарченка, О. Різниченка, Т. Мельничука, В. Рубана, В. Марченка, О. Бердника та інших).

Погромницький наступ цензури, тенденційної критики. Паплюження роману О. Гончара “Собор”. Відрив від плідної творчості Б. Антоненка-Давидовича, М. Лукаша, Г. Кочура, Михайлини Коцюбинської, В. Іванисенка, В. Голобородька. Понаддесятилітнє крушіння цензурою книжок Ліни Костенко, Вал. Шевчука. На 20 років затримано появу фільму Ю. Іллєнка, поставленого за кіноповістю І. Драча “Криниця для спраглих”. Політичне вбивство талановитого композитора В. Івасюка. Гоніння критикою за відхилення від соцреалізму творів В. Минка, Д. Павличка, Вал. Шевчука, ГригораТютюнника, Б. Харчука.

Послаблення ідеологічного тиску на початку 60-х років. Активізація культурно-мистецького процесу в Україні. Відзначення Ленінськими преміями “Поеми про море” О. Довженка, збірників “Троянди й виноград” та “Далекі небосхили” М. Рильського, трилогії М. Стельмаха “Велика рідня”, “Кров людська – не водиця”, “Хліб і сіль”, роману О. Гончара “Тронка”. Присудження перших Шевченківських премій: П. Тичині за вибрані твори в 3-х томах, В. Сосюрі за збірки “Ластівки на сонці” та “Щастя сім'ї трудової”, Г. Тютюннику за роман “Вир”, Ірині Вільде за трилогію “Сестри Річинські”, М. Бажану за поему “Політ крізь бурю”, Зінаїді Тулуб за роман про Т. Шевченка “В степу безкраїм за Уралом”.

Виникнення нових перспективних тенденцій в літературному процесі 60-х років. Поглиблення гуманістичних основ, посилення аналітичного й синтезуючого начал, піднесення інтелектуально-філософського рівня, збагачення поетики, індивідуальних стилів. Бурхливий сплеск у літературному процесі 60-х років. Активний виклик шістдесятників декларативності, реєстративній описовості, змиренню з неправдою, догматизмом, відірваністю від загальнолюдських цінностей офіційній літературі соціалістичного реалізму (Д. Павличко, І. Драч, Л. Костенко, Б. Олійник, В. Симоненко, М.