Українська культура

Козацтво – унікальний для європейської історії культурно-соціальний феномен. Щоб розібратися в цьому питанні, треба перебороти інерцію звичного сприйняття і прояснити низку моментів, важливих не тільки для розуміння заявленої проблеми, але і всієї української історії. Часто Стародавню Русь уявляють як етнічно єдиний слов'янський соціум, а Великий Степ, який тіснив її з півдня і сходу – як вільний простір, на якому стихійно переміщалися кочові племена і народи. Однак ця картина неправильна, тому що східнослов'янський етнос не був єдиним. Йшов активний процес асиміляції слов'янами на півночі – угро-фіннів, а на півдні – степових тюркських племен. Унаслідок цього на території Русі складалися відмінні одна від іншої етнокультурні спільноти. Тривалість співіснування Русі і Степу в рамках федерації (до їх цілковитого об'єднання) значно перевищує час їхнього протистояння як незалежних і вороже налаштованих один на одного суб'єктів. Козацтво формувалося стихійно й у початковий період свого існування будувалося на ідеальних, з погляду літописців, засадах. Козаки дотримувались помірності в їжі й одязі, господарювали, у їхньому середовищі були відсутні побутові злочини. Вони самі обирали собі керівника і глибоко його поважали, але випадки перевищення будь-якою посадовою особою своїх повноважень могли закінчитися самосудом. Особиста відвага і військове мистецтво вважалися головними чеснотами козака, винятково рідко, і то стосовно подій початку XVII ст., у їхньому середовищі згадувалася і глибока побожність [7: 27] Серед рис, що вважалися негативними, можна назвати зловживання своїм становищем, властолюбство і зверхність щодо рядових козаків, потяг до розкоші і корисливість і, що підкреслювалося майже у всіх літописах, “свавілля”. Етнічне ядро козацтва – природні степняки. Починаючи з XV ст. тюрки й монголи називали називали козаком особистість, яка з політичною метою відокремилася від своєї держави і сама чи з родиною вкупі шукала шляхів опанування степу... Звичне вживання слова „козак» нарівно і татарськими, і руськими адміністраціями свідчить про те, що в порубіжному ареалі кінця XV ст. воно було цілком звичним і прикладалося як до татар, так і до русинів, позначаючи, з одного боку, найманих караванних конвоїрів та вояків прикордонних законів, а з іншого – розбійників, які промишляли грабунком на степовій дорозі. Так чи інакше, а тих і інших -русинів і татар – годувало „козацьким хлібом» (як почали говорити пізніше) Поле. Коли згодом козаки-християни розмножилися настільки, що утворювали вже окрему соціальну групу, яка освоювала степове порубіжжя, поєднуючи розбійництво з сезонними промислами, поняття „козак» доповнилося ще одним значенням – нікому не підлегла, вільна людина. навряд чи правомірно вважати появу козацтва наслідком споконвічного протистояння осілого хліборобського побуту з кочовою цивілізацією, як зазвичай твердять. Навпаки, поява козаків – це своєрідний компроміс із Полем, де саме життя витворило еластичну буферну смугу, на якій поєдналися навички виживання в Полі з орієнтацією на цінності осілого світу. Козаки й татари ввійшли до історії нероздільно злучені рахунком взаємних відплат, немов аверс і реверс однієї медалі. У своєму історичному бутті нормальне землеробське суспільство демонструє поступальний розвиток, тоді як історія кочових народів і створених ними держав істотно інша.

Культура бароко в Україні охоплює другу половину XVII – XVIII ст. Порівняно із Західною Європою стиль бароко в Україні поширився із значним запізненням. Мали місце й особливості. Елітарні мотиви в українському бароко були притаманні лише літературному процесу, всі ж інші види барокового мистецтва – досить демократичні сюжетно, з використанням традицій народної творчості. Українське бароко утверджувало образи, які характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. До естетичних особливостей українського бароко можна віднести багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилену декоративність, динамізм і головне – небачену вигадливість форм. Світоглядні засади українського бароко втілились в образі України у вигляді одягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Іосафа Кроковського (гравюра І. Щирського «Всенародне торжество»). В українській архітектурі стиль бароко поширюється з II половини XVII ст. і досягає свого