Уявлення прадавніх українців про своє походження

Кожна назва має своє природо-орієнтоване, людське й олюднене, або ж духовне (сонцезоряне, небесне, надихаюче) походження та значення. Певний час слово «молорусія» використовували в значенні «мала русія», що привело до забуття його першовитоків. Духовна сліпота, забуття символічної і образної мови, про значення якої писав ще Г. Сковорода, може стати зброєю в руках тих, хто хоче підкорити народ.

Проте українці навчилися оберігати свої культурні витоки духовного самоусвідомлення. Рідна мова, тобто «молитва ваша», – це найбільша духовна спадщина. Завдяки їй народжується «сонцеслово», яке втаємничує наступні покоління в нову, духовну якість буття. Тому слов'янський етнос, до якого належать і українці, обравши свого часу духовно змістовну самоназву, оспівав у ній свою любов до слова, до його об'єднуючої й надихаючої сили, яка є життєдайною і жит-тєвідтворювальною енергією.

Сучасна Україна розташована на теренах, які вважаються одним із центрів індоєвропейської цивілізації. її назва, як і назви більшості країн Європи, жіночого роду Це універсальна країна щодо різноманіття природних образів, відповідно до яких навчається розмовляти й мислити людина. Помірний клімат, ліс, лісостеп, степ, гори, долини, ріки, озера, море, багатий природний ландшафт, рослинний і тваринний світ, родючий чорнозем і культурний ґрунт спричинили її назву.

Україна – це метапам'ять, або пам'ять про пам'ять, про колиску людського розвитку, про материнську раїну-сад першообразів мови, яка відтворює світ у повноті й гармонії життя. І якщо людина забуває про життєдайні витоки мови та мовлення, обмежує їх, «розпинає» слово, то й сама з часом стає деформованою особистістю. Деякий час Україну називали «окраїною», але українці не прийняли неодухо-твореної назви. Кожна країна шанує себе й старанно будує свій прекрасний всесвіт майбуття.

Окрім того, краяни мають кілька відповідних назв, наприклад: слов'янин, русин, українець, киянин. Має людина і своє власне прізвище, по батькові та ім'я, яке є найкоротшою, завдовжки в одне слово, піснею, що надихає, супроводжує й захищає її протягом життя. Спробуйте придумати нове гарне ім'я. Мабуть, для цього потрібно бути більше ніж філософом і поетом. Адже кожне ім'я, попри все, є тим життєдайним духовним символом, який олюднює, закликаючи до самопізнання.

Порівняйте здогадки щодо свого імені з тлумаченнями в словниках. Можливо, ви відкриєте щось нове в прекрасних іменах-молитвах, якими наші дідусі та бабусі оспівують, звеличують, прославляють, дякують, просять, благають у Бога, у долі, у людей щастя для своїх дітей та онуків.

 

 

Освіта – соціокультурна інституція інтелектуального розвитку й отримання нових знань молодими поколіннями. Впроваджуючи в навчання, виховання й освіту відповідне ставлення до пізнання та інтелекту, вона надихає на освоєння і відтворення культури.

На освіту впливає багато чинників, серед них: ідеології й технології спільного виживання, пізнання та виробництва, кількість, щільність і якість населення, види діяльності й професії, якими займаються люди, вірування, традиція тощо. Отже, освіта як сума усіх засвоєних способів життя, які передаються поколіннями, значною мірою утворює основу його розуміння нами й виступає у ролі програмного забезпечення нашої свідомості. Спостерігаючи освітньо-культурну спадщину, маніфестацію її розмаїтості, схожість і відмінності, ми водночас не завжди осмислюємо культуру освіти на соціопсихологічному рівні, не розуміємо, як вона впливає на поведінку людей, як вони насправді ставляться до неї, тобто як вона впливає на нашу власну поведінку. В той же час освіта як макрорівневий соціальний конструкт впливає на найглибшу природу людського буття, наш досвід, поведінку, установки, пізнання, почуття, «Я»-концепцію, стереотипи, етноцентризм тощо.

Процес освітньої соціалізації, або ж пізнання й освоєння культурних норм, триває все життя. Навіть біологічна налаштованість організму, наприклад темперамент, також є частиною процесу соціалізації попередніх поколінь. Поняття «соціалізація» належить до процесу й механізмів навчання правил поведінки, виконання соціальних ролей і пов'язане з терміном «суспільство». На відміну від нього, поняття «інкультурація» стосується особистісних внутрішніх психологічних аспектів культури і співвідноситься з категорією «культура». Соціальними інституціями, або агентами соціалізації, є родина, дитячий садок, школа, церква, храми мистецтв, вищий навчальний заклад, виробничий колектив, суспільні організації. І ми осягаємо культуру з їх допомогою.

Культурні відмінності в моральних цінностях, віруваннях, стосунках, поведінці пов'язані з різними цілями розвитку суспільства таким чином, що відмінність і схожість та різні стилі поведінки батьків з дітьми (авторитарний, авторитетний, потуральний, байдужий) обумовлені насамперед метою розвитку особистості, пов'язаного з адаптацією до конкретного суспільства. Іншими словами, люди схожі між собою, коли розвиваються відповідно до схожих цілей суспільства, й несхожі між собою, коли суспільства дуже відрізняються своїми цілями. Окрім того, практика виховання дітей залежить як від певних уявлень батьків, так і від їх життєвих стандартів та матеріальних можливостей. Таким чином, культура відтворює нові покоління завдяки тому, що створює певні правила й умови для родинного виховання, і насамперед правила й умови для спілкування матері та дитини.

Другим найважливішим агентом соціалізації й інкультурації є освіта, яка виступає не тільки в ролі інституції інтелектуального розвитку і отримання знань майбутніми поколіннями, а й у