Уявна оборона

Однак трапляються випадки, коли реального посягання не існує і особа не правильно розцінивши дії іншої особи, помилково сприймає їх як посягання на своє життя, здоров’я або інші права та інтереси. Такі ситуації в науці кримінального права дістали назву уявної оборони. На теренах нашої держави виокремлення уявної оборони як самостійної обставини, що виключає злочинність діяння, вперше відбулося з прийняттям Кримінального кодексу України у 2001 році. У ст. 37 КК України передбачено, що уявною обороною визнаються дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.

Історично так склалося, що право оборони від небезпеки, яка загрожує людині, було віднесено до природних, природжених прав, які надано людині самою природою, суть яких полягає в тому, що разом з писаним правом, яке склалося з сукупності законів, над ним або поза ним існує таке неписане право, яке виходить з самої сутності людини, з її розуму. Саме природженість цих прав служить підставою законності оборони. По суті, це одна з форм виявлення боротьби за існування, саме в цьому сенсі можна стверджувати, що оборона є природженим правом.

Право на необхідну оборону визнавалося протягом усієї історії розвитку людства. Так, у Законах Ману (1200-200 р. р. до н. е.) одному з найдавніших правових джерел, передбачалося, що вбивство, яке скоєне у стані необхідної оборони, не є злочином: «будь-хто може без зволікань вбити особу, яка нападає на нього зі злочинним наміром (вбивцю)... Вбивство людини, яка вирішила вбити, прилюдно чи таємно ніколи не робить винним у вбивстві. Це лютість у боротьбі з лютістю».

Хоча норма про уявну оборону є новою для кримінального закону нашої держави, дане поняття здавна було предметом дослідження кримінально-правової науки. Уявну оборону розуміли як один із видів фактичної помилки особи, яка виникає у свідомості під час здійснення суспільно небезпечного діяння, тобто аналізували її в межах суб’єктивної сторони складу злочину. Перші згадки про уявну оборону можна знайти у працях юристів стародавдавніх Греції та Риму.

Саме вони звертали увагу на роль фактичної та юридичної помилки у поведінці людини та визнавали безкарність такої поведінки. Проте, слід зазначити, що до середини ХІХ ст. динамічніше розвивалося вчення про юридичну помилку.

І лише в 1845 році в Уложенні про покарання кримінальні та виправні з’явилася ст. 99, в якій говорилося: «Кто учинит что-либо противоправное закону единственно по совершенному, от случайной ошибки или вследствие обмана происшедшему, не-ведению тех обстоятельств, от коих именно деяние его обратилось в противоза¬конное, тому содеяное им не вменяется в вину». Відповідно до цієї статті були внесені зміни у ст. 92 Уложення і до обставин, що виключали злочинність діяння, було внесено пунктом 4 ще одну – випадкова помилка або обман.

Положення про помилку передбачалося і в змінах, що були внесені до Кримінального Уложення 1903 року, зокрема в ст. 43 йшлося про те, що неусвідомлення обставини, якою обумовлюється злочинність діяння..., виключає ставлення у вину самого діяння... ; при необережності діяння правило це не застосовується, якщо саме діяння було наслідком недбалості винного.

В подальших редакціях кримінальних кодексів, які діяли на території України, згадувалося лише про юридичну помилку, а уявна оборона продовжувала розвиватися в рамках такої обставини, що виключає злочинність діяння, як необхідна оборона. Так, у КК УРСР 1927 року у ст. 13 містилося положення про необхідну оборону такого змісту: міри соціального захисту не застосовуються до осіб, які вчинили діяння, передбачені КК, якщо ці діяння вчинені у стані необхідної оборони проти посягань на радянську владу чи на особистість, чи на права того, хто обороняється, чи іншої особи, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Проте необхідність врегулювання ситуацій уявної оборони відбилося у Постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 23 жовтня 1956 року «Про недоліки судової практики у справах, пов’язаних із застосуванням законодавства про необхідну оборону», яка деякою мірою заповняла прогалини КК 1927 року щодо поняття уявної оборони та відповідальності за шкоду, заподіяну у стані уявної (мнимої) оборони: «Суди повинні розрізняти стан необхідної оборони і так званої мнимої оборони, коли особа не зазнає реального нападу і лише помилково припускає наявність такого нападу. В цьому випадку в залежності від обставин справи особа може відповідати або за необережну дію, або взагалі не підлягає притягненню до кримінальної відповідальності. Однак необхідно мати на увазі, що мнима оборона виключає кримінальну відповідальність лише в тих випадках, коли вся обстановка пригоди давала достатні підстави вважати особі, яка застосувала засоби захисту, що вона зазнала реального нападу і не усвідомлювала помилковість свого припущення. Разом з тим у тих випадках, коли під час мнимої оборони особа заподіяла потерпілому шкоду, яка явно перевищує межі допустимої шкоди в умовах відповідного реального нападу, вона підлягає відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони».

Отож, уявна оборона