Уявна оборона

КК 1960 року також не містив вказівки на уявну оборону, як обставину, що виключає злочинність діяння. У Постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 4 грудня 1969 р. «Про практику застосування судами законодавства про необхідну оборону» містилися роз’яснення про відповідальність за шкоду, заподіяну у стані уявної оборони, аналогічні тим що давалися у згадуваній вище Постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 23 жовтня 1956 року.

В подальшому питання кримінальної відповідальності осіб за шкоду, заподіяну у стані уявної оборони, були розтлумачені у Постанові Пленуму Верховного Суду СРСР № 14 від 16 серпня 1984 року «Про застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань»: «Суди повинні розрізняти стан необхідної оборони і так званої мнимої оборони, коли відсутнє реальне суспільно небезпечне посягання, і особа, що застосувала засіб захисту, не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковість свого припущення, її дії потрібно розглядати як скоєні у стані необхідної оборони».

В даній постанові на відміну від попередніх вказується, що стан уявної оборони має місце тоді, коли особа не лише не усвідомлювала помилковість свого припущення щодо реальності суспільно небезпечного посягання, а й не могла усвідомлювати. Крім того, зазначається, що дії, скоєні у стані уявної оборони, потрібно розглядати як вчинені під час необхідної оборони. Разом з тим у постанові передбачається потреба у розрізненні таких ситуацій. Тобто Пленум вказує на однакову юридичну природу даних понять і разом з тим на їхню самостійність і не тотожність. На нашу думку, такий підхід був спробою виокремлення уявної оборони як самостійної обставини, що виключає злочинність діяння.

У п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 28 червня 1991 року «Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань» зазначалося, що судам необхідно відрізняти необхідну оборону від мнимої (уявної) оборони, коли особа, помиляючись щодо реальності посягання і вважаючи, що вона захищає правоохоронювані інтереси, заподіює шкоду іншій особі. Якщо особа, перебуваючи в стані мнимої оборони, з урахуванням конкретних обставин не повинна була чи не могла усвідомлювати відсутність реальнного посягання, а заподіяна нею шкода не перевищувала ту, яка була б допустимою в умовах реального посягання, її дії повинні розглядатись як вчинені без вини і прирівнюватись до необхідної оборони [13, С. 44].

Дане роз’яснення має певні недоліки. Так, видається не досить вдалим формулювання, згідно з яким особа в стані уявної оборони «не повинна була чи не могла» усвідомлювати реальність посягання, відповідно до цього положення наявність хоча б однієї з вказаних умов є достатньою для визнання дій особи як таких, що вчинені у стані уявної оборони. Особа під час вчинення захисних дій повинна усвідомлювати реальність посягання. Стан уявної оборони передбачає виключення з цього правила, коли в силу обставин, які склалися, особа не може, не здатна усвідомлювати відсутність посягання на неї. Якщо ж в особи є можливість усвідомити помилковість свого припущення, то стан уявної оборони відсутній, і особа повинна нести кримінальну відповідальність за заподіяну потерпілому шкоду.

Вказані недоліки були враховані та виправлені у наступній постанові Пленуму Верховного Суду України № 1 від 26 квітня 2002 року «Про судову практику у справах про необхідну оборону», яка вже тлумачила законодавчо визначене поняття уявної оборони (ст. 37 КК України). Роз’яснення щодо випадків уявної оборони знайшли своє відображення у п. 7: «Слід відрізняти необхідну оборону від уявної, під якою розуміється заподіяння шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, але особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, помилково припускала наявність такого посягання. При уявній обороні кримінальна відповідальність за заподіяну шкоду виключається лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала й не могла усвідомлювати помилковість свого припущення. Питання про те, чи дійсно в особи були підстави для помилкового висновку про наявність суспільно небезпечного посягання, вирішується з урахуванням конкретних обставин справи».

В результаті проведеного дослідження ми дійшли висновку, що поняття уявної оборони, на відміну від необхідної оборони, не завжди закріплювалося у кримінальному законі, проте науці кримінального права дане поняття відомо давно, воно існувало і розвивалося разом із вченнями про необхідну оборону та суб’єктивну помилку. На різних історичних етапах розвитку нашої держави тлумачення уявної оборони було неоднозначним і суперечливим.

 

 

Уявною обороною визнається (ч. 1 ст. 37 КК України) заподіяння шкоди за обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання немає та особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого (того, хто посягає), лише помилково припускала наявність такого посягання. Отож, при уявній обороні посягання насправді немає, існує воно лише в уяві особи, що обороняється, а також завдається особі, яка через випадковий збіг обставин опинилась у певний час у певному місці та діяла певним чином.

У п. 7 Постанова Пленуму Верховного Суду України № 1 від 26 квітня 2002 р. вказується, що слід відрізняти необхідну