+3 8(066) 185-39-18
fТулі 30 самопальних ковалів уперше були об’єднані у окрему самопальну слободу. Цим було покладено початок державної організації збройної справи.
У 1706 році в збройній справі вперше було узаконено однообразність, точність розмірів і калібрів.
У 1712 році Петро 1 засновує Тульській збройний завод. Тульській збройний завод стає всеросійською збройною ковальньою.
До примінення у наші дні зручного й простого ударно-капсульного способу запалювання порохового заряду зброяри наближались дуже повільно; вони шукали його більше чотирьох століть і найшли тільки на початку 19 століття.
Самий старий спосіб запалення порохового заряду складався з того, що у порохову затравку вводився металевий прут, завчасно розжарений на жаровні. Стрільба цим способом відбувалась повільно, важкими й неточними операціями; цей спосіб мав жаровню як невід’ємну частину ручної вогнепальної зброї.
У 15 столітті жаровня зникла, з’явився фітільний спосіб запалювання заряду. Його називали “жара”. Із сучасної точки зору цей спосіб неможливо признати зручним, але більше 400 років ним були задоволені навіть такі лихі воїни як Запорізькі козаки.
Принцип фітільного запалювання заряду проходив наступним методом, замість грибного прута фітилем став служити пеньковий жгут або розпущена льняна нитка. Проіснував цей спосіб до початку 16 століття, коли широкий попит отримав спочатку тертяний іскровий замок, а потім так називаємий колісцевий спосіб надання вогню заряду.
Конструктивно сутність колісцевого запалювання заряду легко собі уявити, згадавши будову всім нам відомої запальнички: стальне коліщатко з насіченими по колу зазублинами вдається у прорізь полки, на яку насипаний порох і за допомогою неважкого пружинно-стержневого механізму коліщатко приводиться у обертання і, будучи прижатим до кременю, зазублинами висікає іскру, яка запалює порох на поличці. Російські зброяри дуже вдало використовували колісчатий принцип. Вони зробили компактний замок, механізм якого повністю закритий у ложі рушниці, був прикритий від забруднення, порчі й попадання вологи.
Цією рушницею можна було користуватись у любу погоду, не боячись, що відсиріє порох, або погасне іскра.
На наступному етапі розвитку техніки колісчатий замок поступився місцем кремнієвому, з’явились курки, стали сучасніші замки, для виготовлення яких тульський майстер Василь Пастухов примінив прес власної конструкції. За допомогою цього пресу усі деталі замка – курки, доски, огнева, накладки й крючки стали виготовлятися штамповкою.
Доречно сказати, що в Англії у цей час штампуванням виготовляли лише курки, інші ж деталі відковувались вручну.
І все ж таки по дальнобійності й особливо швидкострільності – цими головними показниками бойових властивостей вогнепальна зброя навіть 19 століття не так далеко пішла від рушниці 15 століття: рушниці заряджалися з дула, окремо пороховим зарядом і кулею, окремо підносився вогонь. Кожен постріл воїном проводився більш ніж у 30 прийомів.
Щоб ясніше уявити собі незручності, зв’язані з недосконалістю способу запалювання заряду, нагадаємо лише собі деякі головні прийоми, які примінювались до заряджання рушниці 19 століття.
Першим прийомом зводився курок. Далі відкидувалось стальне огниво. Після цього зубами, так як обидві руки були зайняті вскривали патрон (існувала спеціальна команда “скусити патрон!”) з патрона відсипали на око трохи пороху на полку. Далі у канал рушниці висипали залишок пороху, закриваючи його пижом – войлочною або ганчірочною пробкою, шомполом досилали у ствол кулю і після цього уже нарешті, можна було прицілитись, а потім провести постріл.
Такі незручні прийоми заряджання діяли на бойовий порядок стрільців. Таким чином у бою воїни шикувались по вісім-десять чоловік у глибину, той хто був готовий до стрільби вибігав уперед, стріляв і повертався назад для того, щоб зарядити свою рушницю.
По мірі удосконалення рушниці глибина строю зменшувалась:
- при фітільному способі - п’ять воїнів у глибину;
- при кремнієвому – три і навіть два воїни.
У сорокових роках минулого століття конструкція рушниці міняється, вводиться заряджання з казни: всі елементи, совокупні діям яких визивається – куля порох і запал - об’єднуються в унітарний патрон з капсулем, канал ствола нарізається гвинтовою різьбою, від яких рушниці й отримують свою назву гвинтівка.
Перші “гвинтовальні” піщалі були виготовлені Тимофієм Вяткіним ще у 1654 році. У 1715 році Тульський збройний завод також випускав нарізні великокаліберні рушниці-штуцери.
Тим не менше через сто з чимось років, коли у Кримську кампанію англійці і французи вже були озброєні нарізними гвинтівками, а російські солдати все відбивались від ворогів старими гладкоствольними рушницями. Навіть нарізних штуцерів було недостатньо.
За десять років до Кримської кампанії російський офіцер А. Житінський відкрив недоліки у рушниці Фаліса, які тоді використовували в Росії і представив у військове відомство казнозарядну рушницю власного виробництва. Військове відомство признало, що “ружьё Житинского” краще французької рушниці Фаліса яку згодом зняли з озброєння. Проте, замість того, щоб на озброєння армії прийняти рушницю Житінського, військове відомство прийняло на озброєння іншу французьку рушницю – Дельвіна.
Але рушниця Дельвіна також була знята з озброєння у перші роки Кримської кампанії і замінена на російську фортечну рушницю системи Куліковського. Ця рушниця була казнозарядною, що у ту пору було сміливим технічним кроком.
А перша казнозарядна шестилінійна піхотна гвинтівка була прийнята на озброєння лише у 1865 році. Сконструював її лейтенант флоту А. Баранов. Пізніше військове відомство вирішило зменшити калібр піхотної гвинтівки. Таке рішення було виправдане новими іспитами