Вплив фізичного виховання на розвиток підлітка

Таким чином, фізична освіта являє собою засвоєння людиною в процесі спеціального навчання системи раціональних способів керування своїми рухами, необхідного в житті фонду рухових умінь, навичок і пов'язаних з ними знань. Ця сторона фізичного виховання має першорядне значення для раціонального використання людиною своїх рухових можливостей у життєдіяльності.

Другою стороною фізичного виховання є цілеспрямований вплив на комплекс природних властивостей організму, що належить до фізичних якостей людини. З допомогою фізичних вправ і інших засобів фізичного виховання можна в певному діапазоні змінювати функціональний стан організму, що веде до прогресивних адаптаційних змін у ньому. Впливаючи таким чином на фізичні якості, при певних умовах досягають суттєвої зміни рівня і спрямованості їх розвитку. Це виражається в прогресуванні тих або інших рухових здібностей (силових, швидкісних та ін.), підвищенні загального рівня працездатності, зміцненні здоров'я, поліпшенні будови тіла[19].

«Велику увагу фізичному вихованню приділяв Х. А. Гельвецій. Його основними завданнями він вважав: зміцнити тіло і дух, зробити людину сильнішою, міцнішою, здоровішою, а, отже, щасливішою. Учні щоденно декілька годин повинні приділяти таким фізичним вправам, як біг, боротьба, стрибки, плавання, заняття гирями, їзда верхи тощо.

Багато цінного для сучасної практики фізичного виховання можна почерпнути з методики Д. Локка. Метою виховання він вважав підготовку джентльмена, який уміє розумно і прибуткове вести свої справи, має здоровий дух у здоровому тілі і вміє поводитись у товаристві. Джентльмен - це людина фізично сильна і загартована. Звідси три завдання: виховання тіла, характеру, розуму і комплексний підхід до їх розв'язання – єдність фізичного, психічного і розумового.

Отже, фізичне виховання здійснюється з допомогою фізичного вправляння для одержання бажаних адаптаційних змін у стані учнів. Але якщо розглядати у цьому процесі лише ті зміни, що відбуваються в організмі, а не в особистості загалом, то це може призвести до викривленого, надто вузького розуміння фізичного виховання» [4, 240].

 

 

«Я. А. Коменський – фундатор педагогіки як окремої науки. Він першим у світі теоретично обґрунтував весь комплекс основних питань, які в сукупності визначають педагогіку як науку, зібравши і переробивши у своїх творах весь досвід попереднього розвитку теорії і практики навчання і виховання підростаючого покоління. У працях видатного педагога знайшли відображення народна чеська педагогіка, антична педагогічна спадщина, ідеї багатьох передових педагогів, особистий досвід Каменського.

Ідея створення цілісної педагогічної теорії виступає у системі поглядів Коменського як частка загального плану удосконалення людства. У його багатющій педагогічній спадщині, і передусім у «Великій дидактиці», вперше у світі педагогічна теорія набула якості науки. Тут розглянуті всі найважливіші питання педагогічної науки. Коменський прямо не дає дефініцій головних понять педагогіки, але аналіз праць Каменського з питань виховання і навчання, особливо «Великої дидактики», робить очевидною його точку зору. Так, наприклад, Коменський ніде не дає визначення педагогіки як науки, але зі змісту його праць ясно, що педагогіку він розуміє як науку про виховання дитини; Коменський ніде не дає визначення уроку, але з його творів ми вільно можемо вивести розуміння уроку як форми організації навчання.

Класична праця Коменського «Велика дидактика» (1632) послідовно і систематично висвітлює майже всі основні проблеми навчання і виховання. Довга назва книги в урочистому стилі тієї епохи сповіщає про її головні цілі: «Велика дидактика, яка містить універсальну теорію вчити всіх усього або вірний і ретельно обдуманий спосіб створювати по всіх общинах, містах і селах кожної держави такі школи, в яких би все юнацтво обох статей, без будь-якого де б то не було винятку, могло навчатися наук, вдосконалюватись в норовах, набиратись благочестя і, таким чином, в роки юності навчитись всього, що потрібно для справжнього і майбутнього життя» [23, 30].

«Світоглядні та наукові концепції П. Ф. Лесгафта, ідеї психофізіологічної єдності людської природи й ролі фізичного виховання у всебічному розвитку та формуванні особистості ґрунтуються на здобутках педагогічної науки ХIХ століття та даних його власних анатомо-фізіологічних досліджень.

За свідченням дослідників П. Ф. Лесгафт заявив про себе у багатьох галузях наукових знань: в біології, антропології, анатомії, фізіології, патології, психології, педагогіці.

Необхідність саме такого підходу до вирішення проблем фізичного виховання визнавав ще К. Д. Ушинський: «... правила фізичного виховання необхідно повинні бути виведені з глибокого й обширного знання анатомії, фізіології, патології, інакше вони будуть безбарвними, некорисними... «.

В історії розвитку педагогічної теорії П. Ф. Лесгафту належить особливе місце засновника науки про фізичне виховання. У праці «Руководство по физическому образованию детей школьного возраста» вчений вперше вводить поняття «фізична освіта». Фізичну освіту він розглядає як системне засвоєння людиною раціональних способів управління своїми рухами та набуття таким чином необхідного у житті фонду рухових навичок. Творчо розвиваючи думку І. М. Сеченова про значення «м’язового відчуття» у пізнанні, П. Ф. Лесгафт розглядає рух як засіб розвитку пізнавальних сил учнів. Аналізуючи розвиток рухів дитини, він показує, як поступово із сполучення м’язових, зорових та дотикових відчуттів створюються просторові уявлення.

Поступово поширюючись, коло уявлень та понять, що набуваються у зв’язку з фізичним вихованням, зливається із загальною системою знань та