Вплив культу особи Сталіна на ідеологічні засади розвитку країни

У тоталітарній системі, сконструйованій Сталіним, духовне життя керується іншими принципами, ніж в інших формах диктатури, зокрема в ленінському режимі. В сфері ідеології відділяється доктрина і пропаганда. Тоталітарна індоктринація розрахована на «своїх», натомість пропаганда спрямована «назовні». Ганна Арендт наводить приклад ставлення до демократії, різне в комуністичній пропаганді, особливо в часи другої світової війни, та в комуністичній доктрині. Дійсно, вся «соціалістична демократія» з її юридичним виразом – «Сталінською Конституцією» 1936 р. – насправді відноситься не до доктрини, а до пропаганди. Реальна система влади будується зовсім іншим способом: до неї входить передусім система взаємовідносин Комуністичної партії, політичної поліції, державних, в тому числі господарських органів, що мало чітку регламентацію, породжену радше доктриною про керівну роль партії, ніж пропагандою [5, c. 328].

Звідси і нова концепція національних республік. У Леніна в ідеології доктрина і пропаганда більш-менш збігалися: національні республіки юридично були самостійними, єдина централізована влада здійснювалася через монолітну партійну систему і об’єднання вирішальних державних служб. Досить було партії втратити контроль за державними органами, і система могла розвалитися. Ленін цінував у такій системі гнучкість, яка звільняла від юридичних зобов’язань і відповідаль-ностей і дозволяла діяти відповідно до партійної доцільності поза нормами права і моралі. Це була водночас і офіційна доктрина, й ідеологічна концепція.

Сталінська система є продовженням і розвитком цього принципу, але вона допускає в ідеології різні елементи – пропагандистські й доктринальні. Самос-тійність республік перетворюється на чисту юридичну фікцію, стає елементом пропаганди без фактичного правового змісту, а в комуністичній доктрині їй уже немає місця. Під кінець Вітчизняної війни в УРСР було створено не тільки міністерство закордонних справ, а й міністерство оборони. Але це була чиста пропаганда, а не доктрина. Ленін серйозно замислювався над питанням, чи потрібен пролетаріатові оперний театр і балет, бо у нього доктрина не дуже розходилася з пропагандою. Сталіну це питання байдуже з точки зору доктрини; він залишає оперу, балет, духовно-аристократичну музичну культуру не тому, що вони виявились «пролетарськими», а тому, що вони входять до пропагандистського арсеналу «радянського способу життя» [10, c. 39].

Після московських процесів 1936-1938 рр. і винищення старшого покоління, яке пам’ятало справжню історію, комуністична доктрина була сформульована у вигляді грубо сфальсифікованої «Історії ВКП (б) «. Характерно, що Сталін робив кілька систематизованих викладів ленінізму у 20-ті роки, але не вони і не подібні систематичні «вчення» стали доктриною комунізму, а легендарна оповідь про історичні події, – подібно до того, як основою релігійного вчення є священна історія, а не теологічна доктрина. Історія партії і стала «священною історією» комунізму, ідеологія якого остаточно перетворилася на політичну релігію [2, c. 43].

При цьому до кінця днів Сталін рішуче чинив опір спробам проголосити його засновником нового, вищого етапу розвитку марксистсько-ленінського вчення, хоча свого часу Каганович нібито пропонував ввести термін «сталінізм». Він вважав за більш відповідну для себе роль другої особи після Леніна, його учня й послідовника, виконавця його заповітів. Це може здатися виявом скромності в самооцінці, але така парна система вождів насправді має глибоке коріння в міфологічній свідомості. Аналогічно формувалися уявлення про пари «Маркс – Енґельс», в роки революції – «Ленін – Троцький». Така пара, в якій один вождь є духовним родоначальником, а другий – його практичним і дійовим дублером, знаходить паралелі і в уявленнях сивої давнини (бог – творець порядку і бог – грізний охоронець порядку), і в повсякденній культовій практиці (священик, який надає культовим діям харизми святості, і диякон-виконавець, який реально здійснює культові дії). Сталін, вихованець духовного закладу, тонко відчував механізми віри та міфології і прагнув бути в уявленнях мас грізною для непокірних, благодатною для вірних, легендарною, міфічною істотою, яка здійснює заповіти істоти ще більш легендарної та міфічної. Свого сина одного разу він повчав: «Ты думаешь, ты Сталин? Ты думаешь, я Сталин? Сталин там!» – і він вказав пальцем кудись нагору. «Культ особи» Леніна і Сталіна був елементом міфології тоталітарного режиму, невіддільним від його політичної структури [5, c. 340].

Гранична жорстокість, тотальна влада над кожним громадянином держави є лише виразом цілісної природи комуністичного тоталітаризму; близькість її ідеологічних засад до архаїчних міфологічних структур демонструє сутність цієї системи – спрощення, примітивізацію всіх суспільних механізмів. Насильство мало замінити складні механізми саморегуляції, що їх виробила людська історія в економічному, політичному та духовному житті. Комунізм формулює прості й зрозумілі цінності – свобода людини як економічна незалежність від багатого, рівність всіх перед спільнотою в особі держави – єдиним власником, братство всіх людей («товаришів») як членів світової громади-комуни, – всіх, крім «ворогів народу». Реалізуються завданнями простими силовими методами, і створюється враження, ніби