Вплив культу особи Сталіна на ідеологічні засади розвитку країни

Видавалися книги, газети, журнали, поповнювалися ними бібліотеки. Але у 1930-х роках видавнича діяльність в Україні звужувалася, зокрема зменшувалась кількість видань українською мовою. У 1928 р. в Україні було видано 5695 назв книг, у 1940 р. – 4836.

Особливо жорстокого удару від тоталітарної системи зазнали журнали, передусім гуманітарні, зокрема художні, літературні. У 1928 р. в Україні виходило 326 журналів, у 1940 р. – 251. Якщо в 1928 р. українською мовою видавалося 232 журнали, то в 1934 р. тільки 153. Видання газет українською мовою теж зменшувалося [4, c. 136].

Дедалі більше у побут входило кіно і радіо. Кількість кіноустановок збільши-лася з 1860 у 1927 р. до 5822 у 1940 р., причому близько 70% вже були звуковими. У 1940 р. в Україні діяли 10 радіомовних станцій: у Києві, Харкові, Дніпропет-ровську та в інших містах, працювали 1, 3 млн. радіоточок, було 250 тис. радіоприй-мачів.

Отже, наприкінці 1920-х – у 1930-х роках збільшувалась мережа культурно-освітніх установ, своєю діяльністю вони охоплювали дедалі ширші маси трудя-щих, які залучались до культурних надбань. Але багато з цих установ розміщу-валися в непридатних приміщеннях, не мали підготовлених кадрів культпраців-ників, необхідного устаткування, інструментів тощо. Їх діяльність повністю підпорядковувалась волі адміністративного апарату, пропаганді марксистсько-ленінських догм, возвеличування Сталіна як «вождя і батька всіх народів».

Непоправного удару більшовицька тоталітарна система завдала літературі і мистецтву України. Були загнані за грати в’язниць і таборів сотні й тисячі талановитих письменників і митців, більшість яких зазнали там мученицької смерті. Із 193 членів і кандидатів у члени Спілки письменників України, які були прийняті до Спілки одразу після першого з’їзду письменників України у 1934 р., 97 було репресовано. Усього ж протягом першого пореволюційного десятиріччя в творенні української літератури брали участь 1070 чол. Із них наприкінці 1920-х – у 1930-і роки було репресовано, за неповними даними, близько 500 літераторів. Пішли в небуття письменники Василь Бобинський, Микола Вороний, Олесь Досвітній, Григорій Епік, Микола Зеров, Мирослав Ірчан, Майк Йогансен, Григорій Косинка, Микола Куліш, Іван Кулик, Іван Микитенко, Сергій Пилипенко, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Валер’ян Поліщук, Михайло Семенко та багато ін.

Одночасно з письменниками жертвами більшовицьких репресій стало багато митців – художники, композитори, музиканти, режисери, артисти та ін. Були знищені блискучий режисер і актор Лесь Курбас, художники М. Бойчук, І. Врона, І. Падалка, В. Седляр, Ю. Михайлів, композитор П. Толстяков та багато інших. Викосивши цвіт художньої інтелігенції, масові, небачено жорстокі репресії знекровили українську літературу й мистецтво, на багато років паралізували й деформували духовне життя республіки. У таких гнітючих умовах високий злет української літератури й мистецтва 1920-х років був перерваний, і їхній розвиток у 1930-х роках став немічним, утратив динамічність, розкованість, позбувся вільного характеру творчості, підпорядковувався директивам адміністративного апарату, оспівуванню особи «великого вождя й учителя, батька всіх народів» Сталіна.

Під згубним впливом тоталітарної системи й культу особи Сталіна наприкінці 1920-х – у 1930-х роках продовжували свою творчу працю письменники й митці України, яких не захопили репресії. У постанові ЦК ВКП (б) від 23 квітня 1932 р. «Про перебудову літературно-художніх організацій» було поставлено завдання ліквідувати розрізнені пролетарські літературно-художні організації, які стали уже вузькими і гальмували серйозний розмах художньої творчості, і «об’єднати всіх письменників, що підтримують платформу радянської влади і прагнуть брати участь в соціалістичному будівництві, в єдину спілку радянських письменників». Аналогічні зміни мали бути проведені по лінії інших видів мистецтва.

На першому Всеукраїнському з’їзді радянських письменників України, який працював 17 червня – 12 серпня 1934 р. спочатку в Харкові, а потім у Києві, було створено єдину Спілку радянських письменників України. Перебудова творчих спілок за єдиним зразком за умов посилення тиску адміністративного апарату вела до уніфікації і стандартизації культурного життя, підпорядкування творчого процесу волі чиновників [4, c. 139].

Єдиним офіційно дозволеним творчим методом для радянських письменників, митців, художньої інтелігенції було визначено так званий «соціалістичний реалізм». Термін «соціалістичний реалізм» і теоретичне обґрунтування його були остаточно ухвалені на Першому з’їзді письменників СРСР (серпень 1934 р.). Діячі інших ділянок мистецтва (театр, образотворче мистецтво, кіно, музика) теж були у 1930-х роках об’єднані в «єдиних творчих спілках», слідом за письменниками визнали соціалістичний реалізм за основний творчий метод у мистецтві. Згідно з ухваленням І з’їзду письменників СРСР «соціалістичний реалізм вимагає від митця правдивого історично конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку. При цьому правдивість й історична конкретність художнього зображення дійсності мусять сполучатися із завданням ідейної переробки і виховання трудящих в дусі соціалізму. Соціалістичний реалізм забезпечує митцям виявлення творчої ініціативи, вибору різноманітних форм, стилів і жанрів». Насправді ці засади в конкретних обставинах 1930-х років, та й у пізніші десятиріччя, тлумачилися дуже тенденційно. «Правдиве» зображення дійсності «в її революційному розвитку» означало, що література і мистецтво повинні були стати художньою ілюстрацією політики більшовиків, видавати бажане за дійсне. Дійсно правдиве зображення радянської дійсності таврувалося як «антирадянська пропаганда й агітація» з відповідними трагічними наслідками для митця [7, c. 14].

Відповідно до змін, яких зазнав у своєму розвитку радянський