Вплив темпераменту на діяльність особистості

Е. Кречмер провів безліч вимірів частин тіла людей, що дозволило йому виділити три конституціональних типи. Він описав такі типи будови тіла: астенічний, атлетичний і пікнічний. Перший тип є фізично кволим, з тонкими руками і ногами, з плоскою грудною клітиною і тонким животом. Другий тип (атлетичний) – фізично сильна людина з міцним скелетом і добре розвинутою мускулатурою. Третій (пікнічний) має щільну фігуру, великий живіт і коротку міцну шию. [6].

Хоча теорія Кречмера є морфологічною, все ж у своїх роботах він зазначає, що будова тіла залежить від функціонування залоз внутрішньої секреції. Наприклад, у євнухів при відсутності в крові статевих гормонів сильно збільшуються кінцівки; змінюється будова тіла у людей з хворою щитовидною залозою (різну кількість гормонів щитовидної залози – різний ріст). При цьому відбувається зсув у темпераменті. Крім того, Кречмер пише, що мозок залишається заключним органом для всіх дій, пов'язаних з темпераментом. Спостереження над травмами мозку показують, що безпосередній вплив на мозок може викликати різкі зміни темпераменту. Типологія Кречмера досі залишається дуже популярною в країнах Західної Європи.

У США набула популярності інша морфологічна теорія темпераменту – теорія американського психолога Вільма Шелдона.

Вихідним для Шелдона є поняття не типу (як сукупності фізичних і психологічних рис по Кречмеру), а компонента. Для того щоб вибрати компоненти статури, Шелдон застосував так званий антропоскопічний метод: він візуально обстежив фотографії 4000 студентів коледжу, знятих спереду, збоку і ззаду. В результаті дуже копіткого аналізу фотографій Шелдону вдалося вибрати самі крайні варіанти статури, максимально не схожі один на одного. Таких варіантів виявилося всього три.

Перший характеризується загальною сферичною формою, м'якістю, наявністю дуже великого живота, великої кількості жиру на плечах і стегнах, круглою головою, великими внутрішніми органами, млявими руками і ногами, нерозвиненими кістками і м'язами.

Для другого були характерні широкі плечі і грудна клітка, мускулисті руки і ноги, мінімальна кількість підшкірного жиру, масивна голова.

Третій тип уособлював худий чоловік, з витягнутим обличчям, високим чолом, тонкими довгими руками і ногами, вузькою грудною кліткою і животом, нерозвиненою мускулатурою, відсутністю підшкірного жирового шару, з добре розвиненою нервовою системою. [2]

На підставі цих типів Шелдон виділив три первинних компонента статури, які отримали відповідно позначення: ендоморфний, мезоморфний і ектоморфний. Ці терміни походять від назви зародкових листків. Згідно з наявною в біології точці зору, з ендодерми (внутрішній зародковий листок) розвиваються внутрішні органи: з мезодерми (середній зародковий листок) розвиваються кістки, м'язи, серце, кров'яні судини; з екзодерми (зовнішній) – волосся, нігті, рецепторний апарат, нервова система і мозок.

Крім того, у Шелдона кожен компонент висловлювався кількісно за 7-бальною шкалою. Статура кожного конкретного індивіда виявилося представленим оцінкою, що складається з трьох цифр.

Така система оцінки статури отримала назву соматотипування. А набір з трьох цифр, що характеризують ступінь вираженості компонентів статури даної людини, – соматотипом людини. Наприклад, індивід, у якого соматотип 4-6-1 має середній ступінь ендоморф, високу вираженість мезоморф і відсутність екдоморф.

Соматотип крайнього ендоморфа – 7-1-1.

Соматотип крайнього мезоморфа – 1-7-1.

Соматотип крайнього ектоморфа – 1-1-7.

Він також виділив три типи статури. Людей першого типу назвав «вісцеротоніками» (від лат. viscera – нутрощі), другого – «соматотоніками» (від грец. – soma – тіло), третього типу – «церебротоніками» (від лат. – cerebrum – мозок). У першого типу спостерігалося переважання органів травлення, у другого – переважання рухового апарату і міцної мускулатури, у третього – переважання діяльності нервових центрів. Якщо окремі параметри мають однакову інтенсивність, то це змішаний тип.

Основний докір до морфологічних теорій темпераменту зводиться до того, що вони недооцінюють, а іноді просто ігнорують роль середовища і соціальних умов у формуванні психічних властивостей індивіда. [18]

Сучасні теорії темпераменту ґрунтуються на вченні І. П. Павлова про типологічні властивості нервової системи людини і тварин. Найбільшою заслугою Павлова стало детальне теоретичне і експериментальне обґрунтування положення про провідну роль динамічних особливостей поведінки центральної нервової системи – єдиною з усіх систем організму, що володіє здатністю до універсальних регулюючим і контролюючим впливом на весь організм.

Павлов виділив три основні властивості нервової системи: 1) силу, 2) врівноваженість, 3) рухливість збуджувального і гальмівного процесів. Сила нервової системи, в якій Павлов бачив найбільш важливу характеристику, є витривалість, працездатність. Вона виявляється насамперед у здатності витримувати тривале або короткочасне, але сильне порушення, не входячи в стан охоронного гальмування. Говорячи про врівноваженість нервових процесів, Павлов мав на увазі рівновагу процесів збудження і гальмування. Рухливість нервових процесів виявляється в здатності до зміни поводження відповідно до мінливих умов життя. Мірою цієї властивості нервової системи є швидкість переходу від однієї дії до іншого, від пасивного стану до активного і навпаки. Протилежністю рухливості є інертність нервових процесів. [20]

І. П. Павлов визначив чотири основні типи нервової системи, близькі до традиційної типології Гіппократа-Галена. Порівнюючи свої типи нервової системи з типологією Гіппократа-Галена, великий російський фізіолог описує їх так: cильний, врівноважений, рухливий тип нервової системи розглядався