Вступ Болгарії у Другу світову війну та позиція провідних держав антигітлерівської коаліції

15 вересня 1939 р. болгарський уряд Г. Кьосеіванова оголосив, що буде дотримуватися політики нейтралітету Болгарії. Правлячі кола країни прагнули визнати це, щоб у протистоянні воєнних угруповань знайти для Болгарії таке місце, яке б дозволило їй з найменшими втратами отримати для себе максимальну користь при вирішенні територіальних проблем.

У 1939 р. на впливовий міжнародний фактор на Балканах перетворився Радянський Союз. У Болгарії запрацювала радянська пропагандистська машина, яку забезпечували широким потоком періодичних видань, книгами, кінофільмами. Суперником СРСР у ідеологічній обробці болгарського населення виступала Німеччина. Однак напружене дипломатичне суперництво між СРСР та Німеччиною за зовнішньополітичну орієнтацію Болгарії було спрямоване проти Великої Британії та Франції.

Підсумки січневих (1940) виборів до Народних зборів засвідчили, що урядовий курс підтримали переважна більшість виборців, а представники влади отримали 140 із 160 депутатських місць. У лютому кабінет міністрів очолив Б. Філов, однак єдності та однодумства в правлячих колах це не додало. Цар Борис Illy той час казав: «Мої генерали є здебільшого англофілами, дипломати – германофілами, цариця залишається італофілкою, народ налаштований русофільськи. І тільки цар залишається болгарофілом».

Серед противників урядового курсу були різноманітні політичні сили. Правий фланг представляли Союз болгарських національних легіонів, організації «Ратнік» та «Браннік», група А. Цанкова; центристські позиції зайняли Демократична, Ліберальна, Народна партії, «Демократична згода», БЗНС -»Врабча-1», БСДРП (о) ; до сил лівого табору належали БРП, БЗНС – «Пладне», Народна спілка, «Звено» та Робітнича партія.

Головним зовнішньополітичним завданням болгарського уряду було вирішення добруджанського та тракійського питань. Останнє розглядалося з погляду необхідності виходу Болгарії до Егейського моря. Македонська проблема опинилася на початку війни силою обставин на другому плані. Тому приєднання до СРСР Бессарабії та Північної Буковини створювало сприятливі умови для висування Болгарією претензій до Румунії. Німецька дипломатія підтримала вимоги щодо повернення Болгарії Південної Добруджі. Згідно з болгарсько-румунським договором, підписаним 7 вересня 1940 р., до Болгарії відійшла територія з 400-тисячним населенням.

Наприкінці вересня 1940 р. Німеччина, Італія та Японія уклали Троїстий союз. У жовтні до нього приєдналася Румунія, на територію якої було введено німецькі війська. Німеччина поставила питання про приєднання до пакту Болгарії, а Італія запропонувала спільні дії проти Греції. Водночас Велика Британія попередила Болгарію, що остання перетвориться на театр бойових дій, якщо допустить на свою територію німецькі війська. У листопаді 1940 р. СРСР запропонував Болгарії укласти договір про взаємну допомогу. Але, незважаючи на розгорнуту широку кампанію на підтримку радянських пропозицій, організовану БРП, та їхню популярність серед населення, вони були відхилені царським урядом. Та завдяки цьому Болгарії вдалося певний час стримувати тиск Німеччини.

Проти прихильників зміцнення радянсько-болгарських відносин влада застосовувала репресивні дії: їх заарештовували, накладали різні стягнення або навіть інтернували. Авторитарність режиму проявлялася і в посиленні контролю за пресою, і в прийнятому в грудні 1940 р. законі «Про захист нації». На його підставі розпускалися всі організації, що підтримували контакти з різними установами тих країн, які перебували в стані війни з державами Троїстого союзу.

Невдале продовження військової операції італійських військ у Греції примусило Німеччину втрутитися в конфлікт. Болгарії була відведена роль «транспортного коридору», через який з Румунії переправлялася німецька військова допомога. У цих умовах уряд Б. Філова 1 березня 1941 р. підписав угоду про приєднання Болгарії до Троїстого союзу, а вже наступного дня розпочався ввід до країни німецьких військ, чисельність яких невдовзі досягла 630 тисяч.

Незважаючи на присутність іноземних військ, здавалося, що істотно нічого не змінилося, а Болгарія зберігала незалежність. Цар Борис III сподівався, що йому вдасться запобігти втягуванню країни у війну.

Але насправді союз Болгарії з державами осі Берлін-Рим-Токіо перетворював Болгарію на початку Другої світової війни на військового посібника агресорів. Територія країни швидко стала плацдармом, з якого у квітні 1941 р. німецький вермахт напав на Грецію та Югославію. У цей період болгарська армія забезпечувала охорону турецького кордону та прикривала тил наступаючого вермахту. Після закінчення бойових операцій на Балканах німецькі війська було перекинуто до інших регіонів Європи.

У середині квітня 1941 р. болгарським військам було дозволено окупувати південно-східні райони Сербії, Західну Тракію та більшу частину Вардарської Македонії. Під впливом пропаганди, розгорнутої в країні, царя Бориса III стали називати «визволителем». З іншого боку, відкидаючи звинувачення в колабораціонізмі та виправдовуючись перед населенням, тодішній режим через засоби масової інформації нав'язував населенню думку про те, що саме завдяки союзницьким відносинам з Німеччиною в короткі строки та безкровно «Болгарії врешті-решт вдалося здійснити свої споконвічні національні прагнення».

Дійсно, завдяки приєднанню Південної Добруджі, Західної Тракії, Вардарської Македонії та інших земель територія країни збільшилася у два рази, а населення – на 35%. Одначе ці придбання були неостаточними, оскільки німецька окупаційна влада повністю контролювала економіку окупованих земель, а гітлерівське керівництво постійно нагадувало своїм болгарським союзникам про те, що територіальне питання ще остаточно не розв'язане.

З питанням про визначення характеру політичного режиму Болгарії 30-х – середини 40-х років пов'язана правомірність вживання терміну «антифашистська боротьба», який використовувався у документах Болгарської робітничої партії (БРП) 1, а після Другої світової війни був «запозичений» офіційною болгарською історіографією. Така постановка питання зумовлювалася не стільки комуністичними завданнями боротьби проти «монархо-фашистської диктатури», скільки тим,