Вступ Болгарії у Другу світову війну та позиція провідних держав антигітлерівської коаліції

Постійне перенесення строків відкриття другого фронту призвело влітку 1943 р. до глибокої за всю війну кризи у відносинах між СРСР, Великою Британією та США. Все очевиднішою ставала необхідність проведення особистої зустрічі всіх трьох лідерів провідних держав антигітлерівської коаліції з метою прийняття узгоджених рішень з ключових питань ведення війни та післявоєнного устрою світу.

У серпні-листопаді 1943 починається політична криза у Болгарії та антигітлерівській коаліції, яка була зумовлена внутрішньо- та зовнішньополітичними наслідками раптової смерті в серпні 1943 р. болгарського царя Бориса ІІІ. Ця подія спричинила глибоку та тривалу політичну кризу в країні. Правлячі кола виявилися неспроможними до рішучого повороту політичного курсу щодо розриву з Німеччиною. Опозиційні сили не мали для цього достатніх сил. У ситуації, що склалася, вирішальну роль у майбутній долі країни мусив відіграти зовнішній фактор.

Восени 1943 р. у американців та англійців виникла надія відірвати Болгарію від “вісі”. На думку У. Черчілля, разом зі вступом у війну Туреччини, це могло призвести до перенесення напряму головного удару союзників з Північно-Західної Франції на Балкани. Здійснивши десантну операцію на острови в Егейському морі, Черчілль вирішив підштовхнути неквапливих болгарських політиків за допомогою бомбових ударів по столиці. Під час Московської конференції міністрів закордонних справ трьох держав антигітлерівської коаліції в жовтні 1943 р. Радянський Союз ухвалив цей план, що надавало “зелене світло” повітряним атакам союзницької авіації на Софію. Час “символічної війни” для Болгарії сплинув, і країна мала випробувати всі жахи війни.

З грудня 1943 по травень 1944 рр. відбувався етап найбільш активних та узгоджених дій союзників, спрямованих на відрив Болгарії від гітлерівської “вісі”. Після двох років взаємних образ та докорів перша зустріч Великої трійки у Тегерані відзначила початок найвищої фази співробітництва. Тегеранська конференція стала поворотним пунктом у процесі вироблення союзниками спільної стратегії. Середземноморську стратегію було відхилено та змінено на більш рішучу стратегію розгрому Німеччини шляхом форсування Ла-Маншу. Підтримка Радянським Союзом у Тегерані операції “Оверлорд” поклала край ваганням президента Рузвельта та послабила роль Великої Британії у визначенні стратегії війни. Після Тегерана “балканський план” У. Черчілля не був альтернативою форсуванню Ла-Маншу. Тепер його втілення в життя було можливим тільки за умови застосування обмежених сил та засобів. Нестачу сил Черчілль сподівався компенсувати завдяки Туреччині з її 700-тисячним військом. У зв’язку з цим планом зростає й значення Болгарії. До цього часу її розглядали лише як пасивний об’єкт післявоєнного устрою Балкан.

З кінця 1943 р. від позиції Болгарії залежала поведінка Туреччини, отже, успіх “балканського варіанта”. Політична криза в країні давала підстави розглядати її як слабку ланку в обороні “вісі” на Балканах, яка може луснути в разі сильного тиску. Капітуляція Болгарії поклала би край ваганням Туреччини і дозволила б союзникам без особливих зусиль дістатись Дунаю. Це стало б сигналом для Румунії. Водночас було б вирішено й долю Греції. Подібний грандіозний успіх на Балканах, досягнутий ще до початку операції “Оверлорд”, міг стати приводом для перегляду всієї раніше узгодженої стратегії союзників та мати наслідком відмову від вторгнення через Ла-Манш та перенесення центру військових операцій до Південно-Східної Європи. Успіх цього амбіційного задуму залежав від поведінки маленької балканської країни. Тому наприкінці 1943 – початку 1944 рр. на Болгарію було здійснено особливо сильний тиск військовими, дипломатичними та пропагандистськими засобами.

У цих умовах ВФ почав формуватися «знизу» як народний рух. Ініціативні органи з його створення, які складалися з БРП, лівого крила БЗНС, БСДРП та НС «Звено» невдовзі перетворилися на комітети ВФ, яких до кінця 1942 р. в країні діяло понад 1 ЗО. У лютому 1943 р. керівництво БРП прийняло директиву про переростання збройної боротьби в повстання.

З весни 1943 р. всі партизанські формування увійшли до складу Народно-визвольної повстанської армії (НВПА). Болгарія була поділена на дванадцять повстанських оперативних зон (ПОЗ) на чолі з зональними штабами, якими керували окружкоми БРП. Тільки в 1943 р. проведено близько 300 збройних операцій. Підрозділи повстанців діяли в районах Средньогір'я, Родопських та Пірінських гір. У серпні-вересні 1943 р. завершився процес формування Національного комітету ВФ (НК ВФ), до складу якого ввійшли представники від БРП, БЗНС – «Пладне», НС «Звено» та лівих БРСДП. Таким чином, первісний задум керівництва БРП відносно згуртування всіх де­мократичних опозиційних політичних сил в єдиному русі Опору повністю здійснити не вдалося.

Подальшому зростанню нестабільності правлячого режиму та напруги в суспільстві сприяло підписання в лютому 1943 р. болгарсько-німецької угоди про депортацію 20 тис. євреїв. Болгарський уряд приступив до її реалізації з «нових земель», що перебували під його тимчасовим адміністративним управлінням. У результаті до Польщі були відправлені 11, 5 тис. євреїв Македонії й Тракії. Однак намір депортувати болгарських євреїв зустрів жорсткий спротив з боку громадськості. Були організовані акції масового протесту, які разом із змінами загальної військової та політичної кон'юнктури привели до відмови властей від депортації євреїв, обмежуючись виселенням їх з великих міст.

Ліберально-демократична опозиція перебувала в стані перегрупування сил, на лівому фланзі з'явилися прихильники прорадянської орієнтації та співробітництва з БРП. Інша частина опозиції виступила за реставрацію конституційного ладу, прагнучи спрямувати зусилля як проти існуючого режиму, так і проти загрози приходу до влади комуністів. У серпні 1943 р. Борис III отримав листа, підписаного діячами опозиції, які закликали до нормалізації відносин з країнами антигітлерівської коаліції.

Зміна міжнародного становища після виходу Італії з війни ще більше посилила в Болгарії внутрішньополітичну нестабільність, що переросла в державно-політичну кризу після раптової смерті царя Бориса III в серпні 1943 p., яка настала після його візиту до Берліна. Сприйнята болгарською громадськістю як важка втрата, кончина монарха стала для неї додатковим джерелом невпевненості та страху перед майбутнім.

Керівництво країною перейшло до регентської ради (князь Кирил, Б. Філов, генерал Н. Міхов), створеної при шестирічному царі Симеоні, а уряд очолив колишній міністр фінансів Д. Божилов. Влада зосередила свою увагу на придушенні партизанського руху. У жовтні 1943 р. військам було віддано наказ про розстріл на місці усіх захоплених повстанців, а на початку 1944 р. була створена жандармерія. Болгарія по суті опинилася на межі громадянської війни.

Саме в умовах гострої державно-політичної кризи ліберально-демократична опозиція оформилася як самостійний політичний табір, що протистояв як урядовому, так і вітчизняно-фронтівському. Якщо правлячий режим репрезентував інтереси пронімецьки налаштованої частини населення, а ВФ – про-російськи, то ліберально-демократична опозиція була політичним представником тих соціальних прошарків, які пов'язували свої надії із західними державами й боялися комунізму.

На Тегеранській конференції наприкінці 1943 р. було домовлено про те, що СРСР оголосить війну Болгарії у випадку її нападу на Туреччину. Велика Британія і Сполучені Штати розпочали бомбардувати болгарські міста з метою примусити болгарський уряд прискорити розрив з Німеччиною. Під час бомбових ударів по Софії та інших містах (кінець 1943 – початок 1944 pp.) загинуло понад 2 тис. осіб. У свою чергу уряд СРСР зажадав від Болгарії припинення будівництва кораблів та заборони ведення воєнних дій з болгарської території, з її портів та аеродромів.

Тиск із боку держав антигітлерівської коаліції викликав урядову кризу. 1 червня 1944 р. новий кабінет міністрів очолив І. Багрянов, який розпочав за допомогою західних держав пошук варіантів виведення Болгарії з фашистського блоку. До уряду увійшли як прихильники, так і противники кардинальної переорієнтації зовнішньої політики країни, що знижувало його маневреність. Однак тільки коли Червона армія підступила до кордонів Болгарії, уряд став вимагати від Німеччини вивести свої війська та наказав розпочати вивід болгарських військ із окупованих сербських земель.

 

 

Кадацкий В. Ф. Политическая борьба в Болгарии. 30-50-е годы ХХ в. – М. : Наука, 1984.

Косев Д. Новая история Болгарии: курс лекций. – М. : ММУ, 1992.

Осьмиковский А. А. Краткая история Болгарии. – М. : История, 1987.

Потрашков С. В. Антигитлеровская коалиция и Болгария 1941 – 1944 гг. Монография. – Харків, 2005.

Потрашков С. В. Вступ Болгарії у Другу світову війну та позиція провідних держав антигітлерівської коаліції // Вісник Харківської державної академії культури: Збірник наукових праць. – Харків, 2001.