Використання національно-культурних традицій у вихованні школярів

Таким чином, національно-патріотичне виховання - це передусім виховання дітей на культурно-історичному досвіді рідного народу, в основі якого - його традиції, звичаї, обряди, ритуали, свята.

Свято - це джерело буття людини, виразник важливих і цікавих сторін її життя. Цей визнаний феномен культури заслуговують на увагу в шкільній практиці передусім тому, що покликаний організовувати вільний від навчання час. Свята викликають особливий психологічний настрій, впливаючи на почуття. Отже, за своєю природою свята, ритуали і обряди виконують важливу роль чинників формування морально-естетичних почуттів, смаків, відносин у людей. Звичаї, обряди, ритуали, свята можуть сприйматися як форми традицій. Вони органічно поєднують у собі духовний зміст традицій: усну народну творчість, зокрема інструментальну музик) народну пісню, національну хореографію, моральні норми, правила, проповіді, заповіді, заклинання тощо. Таким чином, залучаючи дітей до краєзнавчої роботи проведення народознавчих пошуків, участі в народних ритуалах і обрядах і святах, педагог організовує їх виховання на національно-культурних традиціях.

На національних засадах народу будуються трудові, морально-побутові та художньо-естетичні традиції кожного навчально-виховного закладу.

Трудові моральні цінності завжди складали підґрунтя національної культури. Серед них національні моральні норми, вічні народні категорії совісті, праці, любові гуманності, милосердя, поваги, вдячності тощо, до них ми сьогодні прагнемо їх сьогодні критично оцінюємо і пересвідчуємося в їх вічності.

Основними осередками трудового виховання були і є сім'я, школа, позакласні та позашкільні навчальні заклади, вся громада.

Виховання любові і поваги до праці означає виховання свідомого ставлення до неї, особистісного і громадянського обов'язку перед Батьківщиною.

Найширший поділ національних народних традицій можна визнати такий: родинні, регіональні, загальнолюдські, трудові, моральні, естетичні, культуротворчі, державотворчі, політичні, побутові, релігійні, місцеві, шкільнолюдські, національні, родинні (за приналежністю); ідеологічні, трудові, моральні, фізичні, естетичні, екологічні (за своєю спрямованістю); культуротворчі, релігійні, політичні, державотворчі, побутові (за метою і призначенням); сімейні, шкільні, місцеві, сільські, міські, регіональні, загальнонаціональні (за місцем виникнення і розвитку); віковічні, новаторські, відроджувальні, розвивальні (за часом появи і примноження); прогресивні, реакційні, шкідливі, корисні, віджилі (за значенням).

Слід зауважити, що розроблена нами кваліфікація традицій, що мають виховне значення, досить умовна. За певних соціально-історичних обставин одні традиції можуть активізуватися у вихованні, інші - відходити на периферію педагогічного процесу.

 

 

Наша школа – це співучий вулик дитячих мрій і захоплень! Вона живе своїм особливим життям. Це не просто приміщення, де навчаються діти, це – дитяча Дзвінка Країна. Вона притягує до себе, приваблює нестримною радістю, веселим сміхом, дитячою безпосередністю, чистотою ніжної дитячої душі. Тут ростуть і навчаються учні. Тут формується їх характер і поведінка, словом, відбувається становлення людини, яка виходить із цих стін і йде у самостійне життя…

 

«Невміння використовувати таке природне багатство, як здатність до творчості, чи то через незнання, що вона є, чи то через байдужість або острах видатися смішним – це є не просто марнотратство, це є зрада самого себе...» Життя сформулювало соціальний запит на виховання творчої особистості, яка зможе творчо мислити, творчо приймати рішення і потім творчо їх виконувати.

Соціально активна та духовно багата творча особистість учня формується в процесі безпосередньої участі в навчально-виховному процесі, що здійснюється на уроках учителем, а в позаурочний час – класним керівником, вихователем, батьками, громадськістю.

Завдання загальноосвітнього навчального закладу полягає в тому, щоб не тільки збагачувати учнів знаннями, а й формувати глибокі та стійкі пізнавальні інтереси. Свої завдання навчальний заклад може вирішувати тоді успішно, коли більше в навчально-виховній діяльності будуть ураховуватися індивідуальні особливості, нахили та пізнавальні інтереси дітей до того чи іншого виду діяльності. Їх напрямок, зміст у значній мірі залежать не тільки від успішного навчання, а й від гармонійного розвитку особистості. Шкільна програма, хоч би як вона відповідала потребам часу, не може дати повного обсягу знань, не встигає за науковими відкриттями. Заповнити цю прогалину має система різноманітної за змістом і формами позаурочної роботи. Позаурочна робота є необхідною ланкою в єдиній системі виховання школярів. Вона є багатоплановою, всеохоплюючою. Тому вважаю, що позаурочна робота має спиратися на знання, здобуті на уроках, поглиблювати та розширювати їх; логічно продовжувати урочну роботу, мати певну систему, враховувати принципи послідовності, наступності, вікові та індивідуальні особливості дітей, їхні інтереси та бажання; бути доступною, цікавою, емоційно насиченою, щоб у процесі її проведення розвивалися учнівська творчість, самостійна ініціатива, щоб кожна дитина отримувала від участі в ній задоволення та насолоду.

Педагог-виховник - це не робота, це - життя - складне, відповідальне, важке, де коло відповідальності велике. Але немає роботи більш цікавої! Адже це - радість спілкування з дітьми та радість перемог, досягнень виховання у ставленні нового покоління, виховання творчої соціально-активної, всебічно розвиненої особистості. Бути педагогом-виховником важко, бо це не робота, а саме життя. Вона повсякчасна, постійна, неперервна й завжди непроста, як і виховання. Але якщо зумієш підкорити серця дітей, отримуєш радість і втіху, адже щодня відчуватимеш щиру вдячність учнів та їхніх батьків. 

Кожний педагог-виховник повинен завжди задумуватися, як він працює, якими методами і принципами керується