Визволення України від німецько-фашистських загарбників. Вклад українського народу в перемогу над фашизмом

1) “Волинь” – Рівненська, Волинська і Кам'янець-Подільська області, а також південні райони Брестської і Пінської областей Білорусі;

2) “Житомир” – Житомирська, північні райони Вінницької, а також південні райони Полісся;

3) “Київ” – Київська і Полтавська області.

4) “Миколаїв” – Миколаївська (без західних районів) і Кіровоградська області;

5) “Таврія” – лівобережні райони Миколаївської (тепер Херсонської) і Запорізької областей.

6) “Дніпропетровськ” – Дніпропетровська і частина Запорізької області.

Райони Донбасу, Чернігівської, Сумської та Харківської областей були включені в окрему, воєнну зону, яка перебувала під владою німецького військового командування. На чолі кожного округу стояв начальник поліції безпеки. Загальне керівництво всіма поліцейсько-каральними заходами здійснював командувач військ СС і поліції. У містах та районних центрах діяли зондеркоманди й оперативні команди поліції безпеки і СД.

Рейхскомісаром України було призначено Б. Коха, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов'ян. Він став справжнім катом українського народу. В перспективі на території України й півдня Росії передбачалося створити нову арійську імперію під назвою “Остготія” як пам'ять про напівлегендарну остготську державу, що процвітала на початку нашої ери в при-азовських степах і була знищена гунами.

За Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування, а її територію розглядали як “німецький простір”. Гітлерівці називали окуповані райони України “німецькою Індією”, а український народ – “білими рабами”. Українська нація була оголошена “неповноцінною”. Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів та їхніх посіпак. Населенню міст заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, поштою, аптеками тощо. Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних людей розстрілювали на місці. Було заборонено і вилучено із щоденного вжитку саме слово “Україна”. Населення позбавлялося елементарних юридичних прав, власної історії та культури.

Уцілілі промислові підприємства на території України окупанти оголосили власністю Німеччини, приєднали до імперських фірм, використовували для ремонту військової техніки, виготовлення боєприпасів. Частину підприємств повернули колишнім власникам. Німці зберегли колгоспи і радгоспи, які діяли під їх суворим контролем дещо зміненій формі та під іншою назвою. Селян примушували працювати в них з ранку до пізнього вечора, і як результат – 85% усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій здійснювалося з України. Окупанти закривали навчальні заклади й наукові установи, клуби, всіляко принижуючи гідність українського народу. Школи були ліквідовані, перетворені на казарми, склади, конюшні, закрили всі дитячі садки, а їх майно пограбували.

Німці планували щорічно знищувати 10 млн. неарійців. Першими в цьому трагічному реєстрі стояли євреї. Спеціальні частини СС знищили євреїв в Україні 900 тис. Крім Києва, найбільшими “фабриками знищення” були табори смерті у Дніпропетровську, Львові, Умані та інших містах України (усього понад 250). Водночас фашисти організували масове винищення військовополонених – 1366 тис. осіб було замучено у концтаборах. Уже на початку війни фашистські окупанти знищили сотні населених пунктів, стратили десятки тисяч їхніх жителів. За останніми даними, замордували та стратили на українській землі 5264 тис. осіб – кожного шостого.

Неймовірних фізичних поневірянь і душевних мук завдала українському народові примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масове насильницьке вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. Всього протягом 1942-1944 рр. з України було вивезено 2400 тис. осіб. Житла тих, хто не з'являвся на збірні пункти для відправки до рейху, спалювали разом з усім майном. Десятки тисяч примусово вивезених з України людей загинули на чужині від виснаження, хвороб та травматизму, а значна частина, боячись розправи сталінського режиму, не повернулася на Батьківщину.

Політика нацистів в Україні була надзвичайно жорстокою. Вона ставила за мету підкорення та колонізацію України, винищення її населення.

 

 

Розглядаючи питання про рух Опору на окупованій фашистами території України, необхідно врахувати ту обставину, що в ньому паралельно існували дві незалежних течії: перша -- радянські партизани і підпільники, друга -- формування створені українськими націоналістами. Їх стратегічні і тактичні цілі не тільки не збігалися, але й були відверто ворожими відносно один одного.

Гітлерівці за два роки війни в Західній Європі вже мали чималий досвід боротьби з підпіллям, тоді як поспіхом підготовлені підпільники погано розумілися на конспірації. У перші місяці війни на окуповану територію перекидали цілком не підготовлені, слабо озброєні партизанські загони та диверсійні групи, навіть без засобів зв'язку. Учасники цих загонів і груп не знали ні української мови, ні звичаїв народу, ані місцевості. Вони відразу ж потрапляли в руки гітлерівців більшість із них була страчені. Це був трагічний і несприятливий період розвитку партизанського руху в Україні.

Для керівництва діями партизан 30 травня