«Єврейське» щастя: як волинський єврей Маєр Давидович збирав свій капітал (перша половина XVII ст.)

У грудні 1628 р. Маєр Давидович разом з євреями Ароном Мошковичем з Кременця та Беняшем Нахимовичем з Берестечка орендував за 5000 злотих спуск ставу в с. Корсові у белзького каштеляна Мацея Лешневського, при цьому останній взяв завдатку 2500 злотих. Згідно з угодою, Лешневський не мав перешкоджати оренді під закладом такої ж суми. Домовленості виявилися нетривалими, бо вже у грудні 1628 р. каштелян послав до Корсова своїх слуг, які забрали 18 бочок риби, приготовленої для відправки до Любліна, а на наступний день вигнали слуг євреїв, відібравши у них «сети, неводы, чолны и увес спрат або начине». Орендарі у своїй скарзі, що датується лютим 1630 р., оцінили збитки у 4000 злотих. 2 серпня 1631 р. уповноважений М. Лешневського Саму- ель Романкевич опротестував скаргу, позаяк євреї не засвідчили свої збитки зізнанням возного. Того ж дня євреї заявили, що Лешневський не склав обіцяної присяги. 4 серпня С. Романкевич поставив під сумнів зізнання свідків орендарів про те, що їх «вибили» з оренди, оскільки каштелян не визнавав порушення ним умов оренди. 5 серпня возний Адам Засковський, який проживав у Корсові (маєтності, нагадуємо, каштеляна), свідчив, що в червні 1631 р. відніс позов кременецького земського суду Маєру Давидовичу до Колок, Беня- шеві Нахимовичу і Лейзору, брату Маєра , до Берестечка і Аронові Мошковичу до Кременця, в якому збитки оцінені у 8000 злотих. Той же возний 6 серпня свідчив, що 21 вересня 1628 р. був у Корсові і бачив надміру осушений став і загиблу рибу, яку «свини и псы єли», у чому корсівський урядник звинуватив євреїв. Великий часовий розрив між побаченим і засвідченням побаченого у суді возний пояснив тривалою хворобою, «которою мя пан Бог прєз нємальш час навєдити рачил». 7 серпня М. Лешневський пішов у наступ, звинувативши євреїв у варварському спуску ставу, який слуги євреїв перекопали «нєобичаинє, кгвалтовнє воду спустивши. зачим рыбъ нємало шчукъ, карпов, лєсчов, линовъ, окунєи, плотиц тан вєликих, яко и малих з водою стєкли». М. Лешневський твердив що був змушений «на кгвалтъ звоныга» і за допомогою кількох сотень підданих «зал-дво воду уняли и тую прорву порядн- заправили». Після цього, скаржився він далі, найняті євреями робітники вночі знову воду «кгвалтовне- [... ] спустили», через що багато риби залишилося у мулі, «такъ ижъ псы, свини и птаства нємало сє живило». Збитки М. Лешневський оцінив у 5000 злотих. Натомість уповноважений євреїв, прагнучи затягнути справу, заявив, що позов розглядається у неналежному суді, позаяк євреї мали б відповідати перед старостою чи воєводою. На це позивач відповів, що євреї як неосілі повинні відповідати у будь-якому суді. І все ж уповноважений євреїв зумів домогтися перенесення справи до Люблінського трибуналу. Дебати по цій справі продовжились аж 17 листопада 1633 р., але вже за декретом Трибуналу, який зобов’язав М. Лешневського присягнути, що він не позбавляв євреїв оренди. Отже, на засіданні трибунальського суду каштелян твердив, що це не він силоміць відібрав став, а самі євреї, злякавшись завданих збитків, утекли. Уповноважений М. Лешневського Самуель Романкевич просив відкласти присягу свого клієнта через його хворобу. 23 лютого 1634 р. євреї знову нагадували про невиконану присягу, а вже інший уповноважений М. Лешневського Іван Волосович просив знову відкласти розгляд справи до наступних земських років через хворобу свого підзахисного, що суд і дозволив. Через два роки – 28 лютого 1636 р. євреї знову вимагали виконання присяги, однак черговий уповноважений, на цей раз Ян Фрик, утретє просив відкласти присягу з огляду на хворобу каштеляна. 19 січня 1638 р. євреї на судових роках заявили, що М. Лешневський тричі ухилявся від присяги, прикриваючись хворобою, а тепер ані сам не з’явився, ані прислав уповноваженого, тож суд визнав каштеляна винним. Нарешті 12 серпня 1639 р. євреї позивали вже Катерину (дочку М. Лешневського) та її чоловіка луцького старосту Гієроніма Харленського, бо у 1638 р. М. Лешневський помер  і маєтки перейшли до дочки. Оскільки ні Катерина, ні її чоловік на судові роки не з’ явилися, то суд присудив їм виплатити 5000 злотих закладу, обумовленого інтерцизою (угодою) М. Лешневського, а також 4000 злотих т. зв. шкод. Як бачимо, пошуки правди Маєром Давидовичем та його компаньйонами розтяглося на 11 років, але у підсумку вони таки виграли судовий процес.

У пошуках вигоди Маєр Давидович займався орендуванням корчем, шинків, млинів, митних зборів, часом віддаючи їх у суборенду. Відомо, що в січні 1611 р. возний Валентій Тучаницький звітував про введення Маєра Давидовича в «аренъду соколскую