Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Запорозька Січ - лицарська держава на Степовому кордоні

Предмет: 
Тип роботи: 
Реферат
К-сть сторінок: 
18
Мова: 
Українська
Оцінка: 

корпоративної лицарської ідентичності січового товариства».

По суті, на Запорозькій Січі у класичний період її існування застосовувалася система прямого правління, за якою уся козацька громада у сукупності її окремих представників була таким собі колективним законодавцем. Поряд з рівністю, історики та філософи також відзначають наявність у запорозьких козаків інших елементів демократії. Серед яких – громадянська дисципліна, вільне волевиявлення думок, подання голосу в громадському зібранні, дотримування принципу інституційної першості запорозької козацької громади порівняно з вищими владними інститутами гетьманської чи кошової влади. Звичайно, це важко сприймати нам, спадкоємцям тоталітарної комуністичної системи, але якщо отаман або ж козацька старшина не дотримувалася волі громади, то таких керівників негайно переобирали або навіть страчували.
Ось що про козацький звичай перевиборності та звітності козацької старшини в Запорозькій Січі сповіщав у 1760 р. кошовий отаман Олексій Білицький: «Після зборів у перший день січня старшини, старики й отамани курінні при розгорнутому великому знамені й бунчуках війшли до церкви перед літургією, за звичаєм нового літа, без голосів загальних, я і зі мною суддя та писар військові подякували товариству й забажали звільнення від посад... Але старики й отамани допустили тільки подякувати військовому судді Григорію Лабуровському й звільнили, а мене і старшин військових: писаря Івана Чугуєвця й осавула Пилипа Івановича відмовитися не допустили, просили поки що при посадах зостатися».
На Січі отаман та старшина постійно звітувалися перед козацьким товариством тричі на рік – на Свято Покрови Пресвятої Богородиці 14 жовтня (за новим стилем), на Різдво Христове 7 січня та на Воскресіння Христове у квітні – травні.
Традиційно у Запорозькій Січі козаки спілкувалися лише української мовою, хоча освічена старшина володіла багатьма мовами – латиною, турецькою, татарською, польською, російською та ін. Тому необхідною вимогою вступу на Січ іноетнічних новобранців було опанування ними місцевої мови. Як зазначав Д. Яворницький, «вимагалося, щоб прибулий на Січ... забув свою природну мову і говорив козацькою, тобто українською мовою, ця умова ніколи і ніким не порушувалася».
Військо Запорозьке Низове як «держава в державі» мала свою фінансову установу, яка називалася Військовий скарб. Він був сховищем не лише грошей, але й різних цінностей, які надходили в розпорядження уряду – Коша. Скарб слугував також архівом та складом військових клейнодів і оздоб, виконував роль арсеналу, де зберігалися бойові припаси та зброя. Січовий Скарб функціонував як державна скарбниця, куди стікалися доходи, не витрачені за місцем їх одержання. Джерела Скарбу складалися з: кошових регалій і доменів – доходів від промислової експлуатації рибальських і мисливських угідь, землевласників та хуторів; військової здобичі; військового окладу – податку козаків на користь січової та паланкової старшини; мита за перевіз товарів транзитом через запорозькі землі; господарської десятини та медового; торгового – податку акцизного збору від кожної перевозної бочки спиртних напоїв; подимного – податку з хат по селам; податку з шинків; мостового – плати за перевіз через Дніпро, Вовчу, Сіверський Дінець. Кальміус та інші річки в межах Запоріжжя; руги – податку за утримання церкви та інших доходів.
Запорозька Січ довго існувала і діяла за рахунок доменіального господарювання Коша, куренів і окремих козаків на загальносічо- вому маєтковому фоні з розкладом натурального господарства та розвитком грошових відносин домени поступово трасформуються в регалії – форми одержання доходу з тих галузей господарської діяльності держави, котрі знаходяться на монопольному становищі з повним або частковим усненням приватної конкуренції. Власне січова господарсько-фінансова діяльність носила приватно-правовий характер, коли регалії (рибальська, мисливська, селянська) виступали як особливий спосіб одержання Кошем доходів, об єднуючи в собі риси господарювання, комерційних операцій і фінансової монополії.
Сучасник писав, що уряд Січі «получает знатную сумму от купцов, поставляя от Сечи разные товары по Днепру, в Очаков и Кинбуры, а также и оттоль, с приходящих кораблей, как оные случаются... «. Щоб підтримати своїх купців Січ не відмовлялася кредитувати їх, коли вони того потребували. Зокрема, у 1770 р. Кіш позичив «из войсковой сумми» одному купцеві 600, а другому – 400 рублів. Козацька старшина суворо доглядала за тим, щоб дебітор додержувався зобов йзань і щоб точно брав відсотки на позичені гроші – «на всякий тиждень по рублю без всяких отговорок».
Курені мали свої власні прибутки, правда порівняно невеликі (від здачі в оренду торгових приміщень в передмісті тощо). Витрати на утримання куренів могли бути цілком компенсовані за рахунок тільки урядового жалування війську. Ось які дані подає Реєстр грошового жалування за 1762 р. На 38 куренів було роздано по 140 рублів, отаману кошовому – 70, військовому судді – 60, писарю військовому – 50, осавулу – 40, пушкарю і довбишу – 3, канцеляристам – 5, на 38 курінних отаманів – по 27 р., всього – 1026 рублів. Реєстр зібраних і розподілених між старшиною «шинкарських грошей» з Кальміуса, Самари і Кодаку обраховувався 410 рублями. Окрім грошового, було ще й т. зв. хлібне жалування. Останнє щороку видавалось в розмірі близько тисячі четвертей борошна. Проте інколи виходило так, що на кожного козака його «і по горсті не діставало».
Однією з прибуткових статей військового Скарбу Січі було «мостове» – платня з проїзжджих купців, торговців, промисловиків і чумаків за перевіз через ріки,
Фото Капча