Запорозька Січ - лицарська держава на Степовому кордоні

Чималі прибутки давав щорічний податок з населення слобід, так званий військовий склад. У 1770 р., наприклад, з Кодацької паланки у військовий скарб надійшло 730, а з Самарської – 834 рубля. Надходили також прибутки з військових зимівників. За розподіл і витрату військових прибутків старшина ні перед ким, в т. ч. перед військовою радою не звітувала. В своїх реляціях урядовим властям Кіш посилався на те, що прибутки військового Скарбу цілком витрачаються на утримання козаків, які проживають в Січі, в куренях, а також на різні військові потреби. При цьому він ніколи не забував підкреслити, що ці вистачає навіть на те, щоб покрити витрати на утримання війська.

У 1756 р. було проведено загальний реєстр козаків Запорозької Січі, до якого було записано 13 тисяч 085 осіб. Зокрема, Батуринський курінь нараховував 318 козаків, Брюховецький – 279, Васюринський – 513, Ведмедівський – 409, Величський – 268, Дінський – 202, Дядьківський – 316, Івонівський – 454, Іркліївський – 482, Кальниболотський – 265, Канівський – 682, Кисляківський – 286, Конелівський – 260, Коренівський – 402, Корсунський – 415, Крилівський – 214, Кущівський – 460, Левушківський – 279, Мишастівський – 269, Мінський – 447, Незамаївський – 347, Нижчестебліївський – 180, Пашківський – 307, Переяславський – 370, Пластунівський – 441, Платнирівський – 301, Полтавський – 520, Поповичівський – 301, Рогівський – 406, Сергіївський – 258, Тимошівський – 343, Титарівський – 330, Уманський – 251, Шкуринський – 366, Щербанівський – 309. При цьому усі козаки адміністративних округів – паланок, були записані у той чи інший курінь.

У XVIII ст. на Запорозькій Січі було близько 9 тисяч 117 козацьких поселень, де проживало майже 55 тисяч українців. Козацька влада поширювалися на велику територію Сходу і Півдня України. Передбачаючи скепсис сучасних вітчизняних Геродотів, які, заохочені закордонними подачками з Російської Федерації, постійно безпідставно критикують та зневажають все козацьке й українське (мовляв це є «архаїчним», «хуторянським», «шароварним», «розбійницьким», а, отже начебто позацивілізаційним «історичним нонсенсом»), зазначимо, що територія Війська Запорозького Низового у XVIII ст. сягала розмірів набагато більших за острівну Англію разом з Голландією й охоплювала межі сучасних Донецької, Дніпропетровської, Запорозької областей, а також частково Луганської, Херсонської, Кіровоградської та Миколаївської областей Української держави.

А найбільшою історично заслугою українського січового козацтва стали його демократичні цінності, якими захоплювалися і ставили за приклад для громадян своїх країн багато видатних світових мислителей – Вольтер, Гюго, Мюллер, Гессе, Байрон, Меріме, Словацький, Пушкін, Рилєєв та багато інших митців, письменників, філософів, літераторів та істориків того часу. Як відомо, наш земляк Микола Гоголь назвав Запорозьку Січ «гніздом волі», звідки поняття свободи та рівності розліталося по усьому світові.

Козаки проти Московського царства

Українські козаки, як відомо, не тільки присягали московському цареві, але й досить часто воювали проти Російської держави. Одним з яскравих прикладів цього стала українсько-російська війна 1658-1659 рр. під час якої козаки вщент розгромили багатотисячну московську армію під час знаменитої Конотопської битви. Нова війна між козаками та москалями (а саме так росіян називало тогочасне населення України) розпочалася на початку XVIII ст., коли гетьман Іван Мазепа розпочав боротьбу з царем Петром І за незалежність Української козацької держави. У цій нелегкій борні його підтримала Запорозька Січ, що тоді розташовувалася у гирлі річки Чортомлика у Нижньому Подніпров’ї.

Навесні 1709 р. Чортомлицька Січ, яка поширювала свій устрій на більшу частину сучасних Донеччини та Луганщини, відмовилася від протекторату Московського царства. А вже починаючи з 1711 р. запорозькі козаки перейшли під захист Кримського ханства та дислокувалася на території Очаківського еялету Османської імперії у місцевості під назвою Олешки , або ж Кардешім ормани (з тур. – Братський ліс). Якими ж були причини такого начебто раптової й малозрозумілої зміни політичного вектора очільників запорозького козацтва?

Якщо проаналізувати лист кошового отамана Костя Гордієнка до гетьмана Івана Мазепи від 24 листопада 1708 р., то мотивації антиросійських настроїв частини січових козаків були такими: 1) «ворожість і злість московська, яка здавна хитро на Отчизну матку нашу, щоб її в область і заволодіння собі взяти задумує»; 2) «в городах українських своїх людей [московський цар] осадити бажає»; 3) «нашим людям незносні й нестерпні здирства і знищення, починавши і зрабовавши, в Московщину загнати на вічне тяжке невільниче мордерство»; 4) підтвердження шведським і польським королями «стародавніх прав і вольностей» Війська Запорозького та захист його від «московського тиранського ярма»; 5) згода Карла ХІІ, С. Лещинського та І. Мазепи на зруйнування запорожцями московських фортець у Кам’яному