Знищення музейних збірок в УРСР у післявоєнний період (друга половина 1940-х – 1950-х рр.)

 

 

В статті висвітлюється політика тоталітарного режиму в другій половині 1940-х – 1950-х рр. у музейній галузі, ідеологічний тиск на музейних працівників та діяльність музеїв в УРСР, знищення культурних цінностей пов'язаних з українською історією.

Ключові слова: музейні колекції, знищення культурних цінностей, ідеологічний тиск в музейній галузі.

Після закінчення Другої світової війни в суспільно-культурному житті УРСР знов почав набирати обертів механізм репресивної машини. Підгрунттям чергового наступу сталінізму, в умовах масового голоду 1946 р. в УРСР та виселення селян, стали рішення центральних партійних органів, в яких визначався курс на ідеологічну чистку.

За період 1946-1951 рр. було прийнято 12 постанов з ідеологічних питань, де основне вістря атаки спрямовувалось на інтелігенцію. Зокрема, постановою ЦК ВКП (б) від 14 серпня 1946 р. про журнали «Звезда» і «Ленинград» розпочалась кампанія проти «буржуазної культури».

У галузі культури реалізація цих постанов увійшла в історію як «ждановщина». В науковій історіографії напрацьовано значний дослідницький доробок щодо змісту та наслідків сталінської тоталітарної системи в галузі культури зазначеного періоду.

Праці українських істориків В. Даниленка, О. Рубльова, Ю. Черченка, Ю. Шаповала, Г. Касьянова, В. Барана, Т. Марусик, Б. Яроша, І. Біласа та ін. на широкій джерельній базі висвітлювали питання суспільно-політичного, національно-культурного життя в УРСР, стосунки інтелектуальної еліти з владою. В зарубіжній літературі означеній проблемі присвячені дослідження Ю. Аксенова, Є. Добренка, О. Зубкової, Б. Кравченка, Дж. Бьорца, В. Гана, К. Фармера та ін., в яких аналізується наступ сталінізму на інтелігенцію та його наслідки в галузі культури.

Проте, характеризуючи процес ґенези інтелектуальної еліти в контексті функціонування тоталітарної системи, дослідники лише торкалися важливої галузі культури – музейництва. Проблема репресій серед музейників та нищення музейних колекцій в післявоєнний період недостатньо вивчені в науковій історіографії. У роботах О. Рубльова, Т. Марусик, С. Білоконя, О. Луцького, М. Батога, С. Кота, М. Петровсь- кого, О. Долинського, Т. Себти основну увагу приділено київським збіркам, західноукраїнським музейним закладам, зокрема львівським музеям, кримським осередкам.

В даній статті висвітлюється ставлення вищого партійно- державного керівництва СРСР та УРСР до музеїв в УРСР, ідеологічний тиск на діяльність музейних працівників та вилучення цілого пласта культурної національної спадщини через знищення унікальних пам'яток музейної скарбниці українського народу.

В атмосфері нищівної критики «українського буржуазного націоналізму», про який ще в 1943 р. О. Довженко записав у щоденнику: «Господи, як мені остогидли за чверть століття слова – “український націоналізм! ” «1 пропагандистська преса рясніла звинуваченнями «літературних покидьків отруїти свідомість нашої молоді, завдати шкоди справі ідейного виховання радянського народу»   , закликала «працівників ідеологічного фронту України бути особливо пильними до проявів буржуазно-націоналістичної ідеології» . Публічно розвінчувалися письменники, художники, композитори, режисери, історики, мовознавці, працівники музеїв, архівів та бібліотек.

В тоталітарній державі контроль посилювався над усім суспільством. Не оминула ця участь музеї, які ще з 1930-х рр. розглядалися як інструменти ідеологічного впливу на маси, знаряддя пропаганди політики сталінського режиму.

Станом на 1950 р. в УРСР працювало 137 музеїв . Згідно з партійними та урядовими рішеннями в музеях проходила ідеологічна ревізія експозицій. Тематико-експозиційні плани музеїв затверджувалися спеціальними комісіями, в яких обов'язковим був показ «героїчної історії українського народу у зв'язку з історією великого російського народу й інших братніх народів СРСР» . Обов'язковою для висвітлення була історико-революційна тематика з відображенням ролі пролетаріату та значення марксистської партії, діяльності В. Леніна, його соратників у класовій боротьбі. Завершувалися експозиції розділом, присвяченого соціалістичному суспільству, яке формувало нову спільноту – радянський народ, демонструвалася «зростаюча роль» комуністичної партії СРСР.

В діяльності музеїв невиправдано перебільшувалися пропагандистські функції, які перетворювали їх в політичний інструмент впливу на світогляд людей. З експозицій вилучалися оригінальні речі, а їх місце займали схеми суспільно- економічних формацій, численні цитати класиків, уривки з постанов партії та уряду. Така музейна експозиція нагадувала агітаційно-пропагандистські стенди. Знайомство з таким музеєм не сприяло зацікавленості відвідувачів історією краю. У 1954 р. О. Довженко, перебуваючи у Нікополі, відвідав краєзнавчий музей, після чого назвав його «убогим, нехочузнав- чим музеєм» .

З листопада 1951 р. українські музеї вкотре підпали під пильний партійний контроль. Вони були затиснуті в жорсткі рамки комуністичного агітпропу, в них панував марксистсько-класовий підхід до фальсифікації історії. Вказівками зверху регламентувалася тематика музеїв, їх кількість, а експозиції мали краще представляти дружбу народів, класову боротьбу і радянські досягнення.

В музеях УРСР прокотилася хвиля кадрових звільнень, вилучення з колекцій ідеологічно шкідливих матеріалів, «що не мають музейного значення», очищення фондів від «історичного хламу».

Зокрема, згідно урядового рішення в Полтаві планувалося відкрити музей на відзначення перемоги російської армії 1709 р. над шведами і «зрадником» гетьманом Мазепою . Музей Полтавської битви відкрили у вересні 1950 р. В той же час в 1952 р. в Полтавському краєзнавчому музеї були знищені портрети гетьмана Мазепи, «націоналістів» ХІХ ст. П. Ку- ліша і П. Чубинського .

Під особливим контролем перебувало питання відвідування музеїв. Першість за статистикою із відвідування посідав Музей Леніна у Києві. Лише у 1950 р. за рахунок примусових екскурсій студентів, солдатів