Знищення музейних збірок в УРСР у післявоєнний період (друга половина 1940-х – 1950-х рр.)

На честь засновника музею А. Шептицького у вересні 1935 р. на музейній садибі був споруджений пам'ятник роботи українського скульптора С. Литвиненка, який підступно знищила влада в ніч з 9-го на 10 серпня 1947 р., розбивши скульптуру молотками, а уламки вивезли за місто.

З історією цього музейного закладу пов'язана драматична доля його першого директора, видатного українського музеєзнавця, доктора філології, археолога, мистецтвознавця Іларіона Свєнціцького.

Відомий вчений, людина із стійким характером, він мужньо відстоював музейні колекції в роки Першої світової війни. Його боротьба зумовила арешт 6 червня 1915 р. як пропагандиста «мазепинських» ідей. Його із сім'єю депортували до Росії. Повернувшись до Львова в березні 1918 р., йому, «гайдамаці», прийшлося в часи польської влади під постійним поліцейським наглядом проводити велику роботу з розбудови музею.

Однак події вересня 1939 р. не полегшили мистецьку роботу видатного вченого. У жовтні 1939 р. Національний музей приєднали до Львівської картинної галереї як «український відділ». Як наслідок – визнана у світі культурно-мистецька установа перестала існувати. Хоча у березні 1941 р. Іларіона Свєнціцького перевели на посаду завідувача відділом, вчений все робив, щоб зберегти колектив і музейні колекції. Свою діяльність музейник не припиняв під час нацистської окупації.

Нова хвиля утисків чекала музейний заклад і його керівника в післявоєнний період. Постійні комісії вишукували «політично шкідливі твори», роботи митців, що емігрували на Захід, репресованих, депортованих та ув'язнених органами НКВС СРСР. Музей назвали осередком націоналістів і вирішили, що «нецелесообразно нести расходы на содержание этой единицы».

В 1947-1950-х рр. арештували співробітників музею М. Батога, Є. Кравчука, С. Сампару, О. Бордун, а також В. Свєнціцьку, доньку вченого, коли вона поверталася з відрядження з Москви. Відбувши свій термін у сибірських таборах ГУТАБу, В. Свєн- ціцька повернулася до Львова в 1956 р.   Її невтомна праця на музейницькій ниві недостатньо поцінована сучасниками.

Ситуацію в музеї загострило зняття з посади в грудні 1949 р. заступника директора музею, досвідченого музейни- ка М. Драгана. Постать подвижника українського мистецтва не належно висвітлена науковцями і потребує окремого ґрунтовного дослідження. Масштабність і новаторство його наукового доробку складала вагому частку українського мистецтвознавства. Прямолінійний і принциповий, як людина, в умовах сталінського режиму він наражав себе на невдоволення і цькування влади.

Навесні 1949 р. спеціальна комісія ЦК КП (б) У перевіряла у Львові роботу місцевих музеїв і дійшла висновку, що внаслідок «недбалості в підборі кадрів, наукових співробітників до деяких музеїв м. Львова [... ] проникли [... ] ворожі елементи», зокрема, колектив музею українського мистецтва «цілковито складається з місцевого населення. Вихованців середніх і вищих навчальних закладів довоєнної Польщі й, природно, не опанувавши уповні принципів науково-дослідної роботи радянських музеїв». Критикувалися путівник по фондах музею, «просякнутий націоналізмом і низькопоклонством перед культурою і мистецтвом буржуазного Заходу», науково- експозиційна робота, яка не відповідає вимогам «боротьби з безродним космополітизмом» .

Директора музею І. Свєнціцького звинувачували в тому, що він із 2436 художніх творів, переданих до музею Комітетом у справах мистецтв при Раді Міністрів України, помістив до експозиції лише 124, тобто 5%, мотивуючи свої дії, що подібне «збагачення» було «лише кількісне, а не якісне» . Комісія поставила питання про заміну керівництва музею: директора і його заступника М. Драгана – активного діяча української буржуазно-націоналістичної організації «АНУМ» (Асоціація незалежних українських митців).

В травні 1950 р. заступником директора музею був призначений далекий від музейної роботи, художник В. Любчик, який виконував завдання із виявлення «націоналістичних» та «формалістичних» творів мистецтва і подальшим їх знищенням.

М. Драган теж перебував в опалі тоталітарної системи. У вересні 1951 р. на ІХ пленумі Спілки радянських художників України його звинуватили в тому, що він «чимало потрудився, щоб відірвати західноукраїнське мистецтво від українського радянського мистецтва і віддати його під цілковитий вплив реакційного формалістичного мистецтва буржуазного Заходу». Не з'ясовано до кінця, чому 5 березня 1952 р. після кількох операцій в лікарні М. Драган помер .

Злочинні дії проти пам'яток культури набрали свого апогею в 1951/52 рр. Спершу в музеї створили спецфонд, який складався з націоналістичних творів. Сюди передали на зберігання портрети січових стрільців, діячів уніатської церкви, роботи митців, засуджених як «буржуазних націоналістів». Комісія управління культури Львівського облвиконкому, утвореної у 1988 р. щодо знищення у 1952 р. мистецьких творів Музею українського мистецтва, виявила, що списках спецфонду, датованих 19 березня 1952 р., значилося 804 експонати. В тому числі живопису – 317, скульптури – 29, графіки – 406. В травні 1952 р. ці списки включали 2115 музейних предметів . Серед вилучених музейних предметів – полотна роботи видатних українських художників О. Новаківського, М. Сосенка, Ф. Красицького, П. Холодного, М. Бойчука, С. Гор- динського, О. Кульчицької, М. Глущенка, Г. Нарбута та ін.  

Спершу їх планували вивезти до Києва, але І. Свєнціцький чинив спротив передачі цих експонатів. Він всіма силами протистояв цинічним діям влади та згодом був знятий з посади директора музею і переведений на наукову роботу до Інституту суспільних наук АН УРСР. В характеристиці керівництва Львівського філіалу АН УРСР на професора І. Свєнціць-